Бронська А. М.

аспірантка Київського національного економічного університету

ім. Вадима Гетьмана

Теоретичні засади державного регулювання освіти

У ХХ ст. виявилась безперспективність економічного розвитку суспільства з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а з іншого – державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку. У всіх розвинених країнах базовими елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов. Обидва механізми мають свої переваги та недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава регулює ті сфери і процеси, які ринок недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі. Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу – наука й освіта, охорона здоров’я, оборона, охорона довкілля [1, 13-14].

Необхідність державного регулювання сфери освіти випливає з того, що освіта відноситься до змішаних суспільних товарів (благ), яка займає проміжне становище, адже поряд з державними закладами освіти існують й приватні. Основне обґрунтування державної підтримки випливає із турботи про розподільчі наслідки приватного фінансування освіти. Стурбованість про рівність пояснює, чому держава грає активну роль в забезпеченні навчання на рівні початкової та середньої школи [2, 352-354].

Функції держави відносно сфери освіти можна структурувати таким чином: 1) визначення стратегії розвитку освіти, детальна розробка національного освітнього законодавства, моніторинг та оцінка втілення його у практичну діяльність; 2) управління системою освіти, забезпечення наявності адекватної кількості закладів, підручників, вчителів, інфраструктури і т. і.; 3) забезпечення реального фінансування освіти в тих обсягах, що об’єктивно необхідні для будь-якого типу чи рівня освіти. Це можливо за допомогою безпосереднього фінансування, пільгового оподаткування, стимулювання притоку приватних джерел тощо [3, 102].

Стратегія розвитку освіти на 2006-2010 роки спрямована на інтеграцію у європейській та світовий освітній простір, підвищення якості освітніх послуг та якості освіти, забезпечення рівного доступу до здобуття якісної освіти громадянами України, соціальний статус та захист учасників навчально-виховного процесу [4, 180].

Успіх розроблення і прийняття до виконання стратегії розвитку освіти можливий лише за умов ефективної структури управління самою системою, координації роботи всіх структурних елементів механізму освітньої діяльності, поєднання структурних ланок, пошуку оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією функцій влади. Керування освітою передбачає виконання державою таких основних функцій, як організація, планування, контроль та фінансування [3, 108].

Державне управління – це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Cлід визначити основні недоліки загальної системи державного управління, а саме: система державного управління не завжди виступає адекватною стосовно об’єкта управління; розвиток системи державного управління загалом відстає від розвитку системи освіти; у системі державного управління відбуваються не системні, а локальні зміни, що ускладнює досягнення результатів у освітній галузі.

Сфера освіти для успішного функціонування потребує налагодження певної системи відносин для забезпечення фінансовими ресурсами. Фінансування освіти – це система відносин з метою формування, розподілу й використання різноманітних фінансових ресурсів у сфері освіти. В результаті дії цієї системи відносин утворюються фінанси освіти – різноманітні фонди фінансових ресурсів, призначенням яких є забезпечення нормального функціонування закладів системи освіти. Фінансування державою закладів освіти відбувається в різноманітних формах.

Отже, система управління сферою освіти знаходиться в процесі свого вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах. Основними рисами цієї системи виступають подолання монополії держави поряд з посиленням наданих їй регулюючих функцій та включення інших суб’єктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих завдань з одночасним посиленням взаємних зв’язків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дозволить задіяти не тільки важелі формальної системи освіти, а й включити всі ті, що визначають поняття освіти в найширшому сенсі: вплив спільноти, сім’ї, середовища на особу, яка здобуває освіту.

Список використаної літератури:

1. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки/ За ред. д-ра. екон. наук, проф., акад. АН Вищої школи України І.Р.МИХАСЮКА/. – Львівський національний університет ім. І. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. -640 с.

2. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора/ Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ: ИНФРА – М, 1997. – 720 с.

3. Каленюк І.С. Економіка освіти: Навч. посіб./ І.С. Каленюк. – К.: Знання України, 2003. – 316 с.

4. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ століття. – К.: Знання, 2006. – 253 с.