История/2. Общая история

Валюх Л.І.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

Політичні дискусії в Англії з питань колоніального завоювання Судану (1884 – 1885 рр.)

На початку 80-х рр. ХІХ ст. у Судані спалахнуло повстання на чолі з Мухаммедом Ахмедом. Для його придушення і встановлення британського контролю замість єгипетського до Судану на початку 1884 р. був направлений генерал Гордон. Проте його дії виявилися безуспішними. 25 січня 1885 р. Хартум був узятий, а генерал Гордон убитий [2, с. 43].

Громадська думка Англії розділилася в питанні про передбачуваний курс уряду в Судані. Радикально налаштовані діячі висловлювалися проти британської інтервенції. Представники військових кіл були не проти того, щоб закріпитися у ряді районів Судану, але не підтримували висунуту деякими політиками ідею про використання значних британських або індійських військ для здійснення цих цілей [7, p. 26]. За активну політику в Судані висловлювалася королева Вікторія: “Ми повинні вжити жорстких заходів, продемонструвати силу і показати рішучість”, – писала вона на початку 1884 р. У. Гладстону [2, с. 85].

Суданський курс ліберального уряду виявився предметом обговорення під час парламентських дебатів у лютому 1884 р. Маркіз Солсбері наголошував на тому, що кабінет У. Гладстона не мав послідовного плану у вирішенні суданського питання. Він закликав уряд вдатися до рішучих заходів і спрямувати британські війська для наведення ладу в країні та підтримки дружнього Англії місцевого населення [4, Col. 568].

Урядовий курс у палаті лордів захищав лорд Гренвіл. У своєму виступі він підкреслював, що відносно Судану були дві альтернативи: або дозволити єгипетському уряду діяти самостійно, або Англія повинна узяти на себе управління Суданом. “Тільки з погляду гуманності англійці могли втрутитися в суданські справи, але це не означає, що Англія повинна розплачуватися відправкою британських військ і солдатів” [4, Col. 590-591].

Виступи консерваторів у нижній палаті парламенту були співзвучні з положеннями, висунутими їх колегами по партії в палаті лордів. Показово, що з критикою політики свого уряду виступив і ліберал У.  Форстер. Він закликав членів кабінету вжити рішучих заходів і розглядав різні варіанти британського втручання в суданські справи від імені єгипетського уряду [4, Col. 698 ].

Суданський курс уряду в палаті общин захищав Гладстон, який заявив про своє небажання робити які-небудь кроки “пов’язані із завоюванням Судану”. Тому він не бачив необхідності у використанні британських збройних сил і у витраті британських грошей для організації експедиції, метою якої було відновлення влади Єгипту в цій країні [4, Col. 715].

На початку квітня Моренгейм повідомляв до Росії: “Майже безнадійна ситуація в Хартумі ... загрожує англійському кабінету новою парламентською бурею, яка могла б піддати існування його серйозному випробуванню” [1, л. 87].

Серед членів кабінету відносно суданських подій намітилися два підходи. Прихильники першого притримувалися думки, що в ситуації, яка склалася, генерал Гордон міг бути оточений повсталими арабами і тому необхідно було відправити військову експедицію для надання йому допомоги [2, с. 86]. Особливо наочно це виявилося під час травневих слухань суданського питання в британському парламенті. Так, Хікс-біч засуджував непослідовність ліберального кабінету в проведенні політичного курсу в Судані. Оратор наполягав на тому, щоб уряд надав безпосередню військову підтримку генералу Гордону [5, Col. 35-36].

Інша ж частина ліберальних міністрів вважала, що в реалізації своєї місії Гордон відійшов від вручених йому первинних інструкцій уряду і проводив у Судані власний політичний курс, а це знімало з кабінету міністрів зобов’язання по наданню йому допомоги. Другого напряму твердо дотримувалися лорд Гренвіл та сам прем’єр. Гладстон заявляв, що відправка британських військ, до Судану мала б на увазі його завоювання. “Це означало б завойовницьку війну проти народу, який б’ється за те, щоб бути вільним”, – заявляв він [5, Col. 70 ].

На позиції членів уряду чинили тиск військові та імперіалістично налаштовані кола англійського суспільства. Британський емісар в Єгипті Е. Берінг на початку квітня постійно, в своїх посланнях до членів британського уряду, наполягав на необхідності надання військової допомоги Гордону, хоча і підкреслював, що останній ухвалив рішення діяти самостійно залежно від обставин. [2, с. 108].

Нерішучі дії ліберального керівництва викликали критику зі сторони не лише консерваторів, але і представників самої ліберальної партії. 15 липня лорд Хартінгтон спрямував членам кабінету меморандум, в якому висловлював свої погляди на військову ситуацію в Судані. Він обґрунтовував необхідність негайної відправки британських експедиційних сил для надання допомоги Гордону [7, р. 14].

Нерішучі позиції уряду в суданському питанні мали важкі для нього наслідки. Посланий восени 1884 р. до Судану контингент британських військ під командуванням генерала Уолслі не полегшив його положення. Падіння 1885 р. Хартума і смерть генерала Гордона призвели до втрати авторитету ліберального кабінету У. Гладстона. Після отримання звістки про падіння Хартума Гладстон зауважив: “Обставини сумні та важкі. Це один з останніх моментів, який може покласти край уряду” [6, p. 139].

У парламенті в лютому 1885 р. пройшли бурхливі дебати, що піддали нещадній критиці політику ліберального кабінету в Судані. Консервативна опозиція обвинувачувала уряд в непослідовності політичного курсу, не здатного надати своєчасної військової допомоги генералу Гордону. Консерваторами була внесена резолюція про недовір’я уряду. Показово, що представники ліберальної партії Гошен і Форстер, а також ряд інших членів вігського крила були налаштовані критично відносно власного уряду і підтримали внесений лордом Норкоутом вотум недовір’я ліберальному уряду [4, Col. 171].

Підсумком невдалої суданської політики ліберального уряду було ухвалення 21 квітня 1885 г, англійським парламентом резолюції про “не виділення кредитів для ведення наступальних операцій в Судані [5, Col. 117]. Це було офіційним визнанням поразки англійського імперіалізму в цій частині Африки.

Література:

1. АВПРИ – Ф. 133 (Канцелярия министра иностранных дел (1797 – 1917 гг.)). – Оп. 470 (1870 – 1917 гг.). – Д. 60 (Л. 1 – 187). – Л. 87.

2. Смирнов С.Р. История Судана. – М., 1968. – 295 с.

3. Chamberlain J. A Political Memoir. 1880-1892. – L., 1953. 302 p.

4. Great Britain. Parliament. The Parliamentary Debates. House of Commons (Authorised ed.). – L.: Wyman and Sons, 1896. - Ser.3 th. (1868-1891). – Vol. 284. Col. 568-730.

5. Great Britain. Parliament. The Parliamentary Debates. House of Commons (Authorised ed.). – L.: Wyman and Sons, 1896. - Ser.3 th. (1868-1891). – Vol. 288. Col. 20-210.

6. Matthew H. The Gladstone Diaries. Introduction. . – London: Smith, Elder and Co., 1961. Vol. 10. 380 p.

7. Saunders M. Britain, the Australian Colonies and the Sudan Campaigns of 1884-1885. Australia. 1985.