«История»

2. Общая история

 

Дорошева А. О.

Ізмаїльській державний гуманітарний університет

Основні положення міської реформи 1870 р. в Російській імперії.

На сучасному етапі розвитку української держави гостро постало питання не тільки про декларування демократичних прав і свобод, але й про ефективність їх реалізації. Найбільш яскравим прикладом таких прав, є право обирати і бути обраним. Історично склалося так, що зазначене право зароджувалося і розвивалося саме на місцевому рівні, в територіальних громадах. Саме тому науковці все частіше звертаються до історії розвитку земського і міського самоврядування в Російській імперії.

Серед істориків,  до питання про традиції міського самоврядування зверталися такі, як Будак И., Дитятин И., Григорьев В., Гессен В., Михайловский А. та ін.

Автор даного дослідження передбачає вирішення наступних задач: висвітлити загальні засади міської реформи 1870 р. в російській імперії; окреслити органи міського самоврядування, які передбачалися Положенням 1870 р. й їх повноваження; визначити коло мешканців міста, що отримали право голосу. 

За часів царювання Олександра ІІ в Російській імперії була проведена ціла низка буржуазних перетворень. Не обминула ця загальна тенденція й сферу міського самоврядування.

         20 березня 1862 р.  імператор видав наказ про необхідність прийняття мір щодо поліпшення стану міського управління всіх міст імперії. Це було своєрідною відповіддю уряду на чисельні прохання громадськості  реорганізувати громадське міське управління. Справа в тому, що тривалий час громадське управління міст Російської імперії ґрунтувалось на положеннях Жалуваної грамоти містам Катерини ІІ (1785 р.). Деякі положення грамоти фактично були знищенні подальшими законодавчими актами, але формально продовжували діяти. Деякі втратили значення в наслідок закономірного історичного розвитку. В цілому ж законодавства відрізнялося заплутаністю та важкістю в застосуванні. До того ж, законодавство єкатерининських часів позбавляло права приймати участь в введенні міських справ дворян, духівництво та чиновників, які представляли самі освічені верстви населення. Воно вже не відповідало рівню соціально-економічного розвитку міст та гальмувало розвиток міського господарства.

Після низки заходів, щодо реформування міського управління, в 1846 р. оновлене законодавство отримало лише одне місто  - Санкт-Петербург. В         1862 р. був розроблений новий законопроект для Москви - „Положення про громадське управління міста Москви”. В 1863 р. за наказом царського уряду було оновлене законодавство й для Одеси. Всі інші міста керувалися згідно з старим законодавством. Але 60-х рр. активно працювало ряд урядових комісій по розробці міського Положення. Проекти зазначених комісій лягли в основу  законодавства 1870 р.

Дія нового Положення поширювалася на всі міста внутрішніх російських губерній, Сибіру, Бессарабії. У 1872 р. реформу було проведено у Москві, Петербурзі та Одесі шляхом внесення змін у діючі Положення.  

Піклування міським господарством, згідно з новим міським положенням, переходило до компетенції міського громадського управління, а нагляд за законним його виконанням - губернаторові.

До питань компетенції відомства міського громадського управління відходили:

-         справи зовнішнього благоустрою міста, а саме: піклування про влаштування міста згідно затвердженого плану; устрій  вулиць, площ, бруківок, тротуарів, міських садів, бульварів, водопроводів, стічних труб, каналів, ставків, канав і проток, мостів, гатей і переправ;

-         питання, пов’язані з добробутом міського населення: заходи щодо забезпечення продовольством, устрій ринків і базарів; піклування про охорону народного здоров'я, заходи щодо запобігання пожеж тощо;

-         піклування про розвиток місцевої торгівлі й промисловості, про устрій пристаней, бірж і кредитних установ;

-         будівництво за рахунок міста благодійних закладів і лікарень та керування ними на підставах, зазначених  земськими установами.

Нове положення передбачувало наступні органи міського управління: міські виборчі збори, міську думу й міську управу. Міські виборчі збори скликалися для обрання голосних міської думи кожні чотири роки.

Кожен городянин, до якого би стану він не належав, міг обирати гласних за наступних умов: якщо він мав російське підданство; вік не менше двадцяти п'яти років; якщо він, при цих двох умовах, володів у міських межах нерухомим майном, з якого виплачується податок на користь міста; або утримував торговельний чи промисловий заклад; або ж, проживши в місті протягом двох років поспіль  сплачував на користь міста встановлений податок; якщо  громадянин не мав недоїмок по міським зборам.

Для проведення виборів гласних в кожнім місті засновувались три комітети (з обивателів, що мали право голосу на виборах), кожний з яких вибирав одну третину всього числа гласних. Для цього претендентів вносили в список виборців, у залежності від суми зборів на користь міста. Їх подіяли на три розряди у такий спосіб. До першого розряду зараховувались ті з виборців, які, вносили найбільшу суму податків та сплачували разом одну третину загальної суми зборів. До другого зараховувались наступні за списком виборці, що сплачували разом також третину всіх зборів. До третього - всі інші виборці. Складений таким чином список з поділом виборців на розряди затверджувався міською думою.

Перший розряд звичайно нараховував лише десятки виборців, що належали до найбільш великих домовласників або торговців, а третій - тисячі, тобто основну масу міського населення. Проте кожний з них делегував у думу однакову кількість представників. Нерівність у користуванні виборчими правами набула величезного розміру.

Міське положення 1870 р. затверджувало проведення виборів закритою подачею голосів за допомогою балотування кулями. Гласним міської думи міг бути обраний кожен, хто мав право голосу на виборах. Число гласних з нехристиян не повинно було перевищувати однієї третини загального числа гласних.

Міська дума складалася під головуванням міського голови із гласних, які обиралися на чотири роки. Також приймали участь в засіданнях думи й члени міської управи. Вони повинні були брати участь у дебатах і надавати пояснення в обговорюваних справах. Але користувалися правом голосу лише в тому випадку, якщо одночасно були й гласними.

До повноважень міської думи належало:

1) призначення виборних посадових осіб і справи громадського устрою;

2) призначення утримання посадовим особам міського громадського управління та визначення його розміру;

3) встановлення, збільшення або зменшення міських зборів й податків;

4) утримання бруківок і тротуарів, чищення вулиць на загальні кошти міста та багато іншого.

Засідання міської думи призначалися: за розсудом міського голови, на вимогу губернатора, або за бажанням не менш однієї п'ятої числа гласних.

Гласний, що мав намір виступити на засіданні міської думи з пропозицією, зобов'язаний був сповістити міського голову про предмет своєї пропозиції за три дні до засідання. У разі порушення цього правила заява могла бути розглянутою, але остаточне рішення приймалося на одному з наступних засідань.

Положення 1870 р. покладало на міську управу безпосереднє завідування справами міського господарства й корегування дій громадського управління. Управа повинна була вести поточні справи по міському господарству, пропонувати заходи щодо його поліпшення, виконувати постанови думи, збирати потрібні їй відомості, складати проекти міських кошторисів, стягувати й витрачати міські збори на встановлених думою підставах та надавати в призначений думою термін звіти про свою діяльність.

Якщо міська управа більшістю членів визнавала постанови міської думи протизаконними, то вона мала право не виконувати останніх та доповісти про це думі.  У випадку розбіжності між думою й управою, справа виносилась на розсуд губернатора.

Посади міського голови, членів міської управи й міського секретаря замінювалися за вибором  міської думи. Крім того, згідно з новим положенням, посадовим особам міського громадського управління не надавалося прав державної служби. Виняток становили секретарі у губернських містах.

Судовий захист міського самоврядування повинні були забезпечувати губернські по міських справах присутствія. До складу останніх входили: губернатор, віце-губернатор, голова казенної палати, прокурор окружного суду, голова губернської земської управи, міський голова губернського міста й голова мирового з'їзду.

Досягненням реформи 1870 р. було надання міському громадському управлінню порівняно широкої самостійності в управлінні міським господарством й рішенні місцевих справ. Затвердженню губернської адміністрації або, в деяких випадках міністерства внутрішніх справ підлягали лише найбільш важливі постанови думи (як правило, фінансові). Величезна ж більшість справ, у тому числі й річні кошториси, вирішувалися міською думою. На губернатора покладався нагляд лише за законністю дій органів міського самоврядування.

Але був й ряд негативних моментів. По-перше, законом позбавлялися виборчих прав представники освічених прошарків: інженери, вчителі, лікарі, чиновники, які проживали в орендованих квартирах. По-друге, трирозрядна система групування виборців порушувала пропорційність делегування від соціальних станів. Й по-третє, органи самоврядування не наділялися примусовою владою.

 

1.      Будак И. Т. Буржуазные реформы 60-70 годов ХІХ в. в Бессарабии. -            Кишинев: Карта молдовеняскэ, 1961. 

2.      Гадзяцький П. Двадцатипятилетие царствования государя императора Александра ІІ. – СПб.: Б.и., 1881.

3.      Городовое положение 16 июня 1870.- СПб; М., 1871.

4.      Дитятин И. Устройство и управление городов России. – СПб.: Тип. П.П. Меркульева, 1875. 

5.      Григорьев В. Реформа местного управления при Екатерине ІІ. – М.: Б.и., 1910.

6.      Гессен В. Городское самоуправление: Дополнение к курсу русского государственного права. – СПб.: Б.и., 1912.

7.      Дитятин И. И. Статьи по истории русского права. - С.-Петербург, 1895.

8.      Еремян В., Федоров М. Местное самоуправление в России (ХІІ - нач. ХХ вв.). – М.: Новый юрист, 1998.

9.      Михайловский А. Г. Реформа городского самоуправления в России. – М., 1908. 

10. Нардова В. А. Городское самоуправление в России в 60-х – начало 90-х гг. 19 в. – Ленинград, 1984. 

11. Одесса. 1794-1894: К столетию города. – О.: Тип. А.Шульце, 1895.

12. Писарькова Л. Ф. Городовое положение 1870 года и социальный состав общественного управления в губерниях центрально-черноземного района // Буржуазные реформы в России 2 пол. ХІХ в. Межвузовский сборник научных трудов. – Воронеж, 1988.

13. Правила о применении Городового положения к столицам и городу Одессе от 20 июня 1872 г. // Полн. собр. законов Рос. имп. – Собр. 2. – Отд. первое. – Т. XХХХVІІ. – С.Пб.: Тип. ІІ-го отд. Е.И.В. канц., 1875.