Історія/1. Історія України.

К.і.н., доц. Чубіна Т.Д.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Канівський староста

Потоцький Миколай Базилі граф Пилява

 

 

Канівський староста Потоцький Миколай Базилi граф Пилява був сином бельзького воєводи Стефана і його другої дружини Йоанни з роду Сенявських.

         Точно не відома дата народження Потоцького: одні джерела називають 1706 р., деякі автори вважають, що це 1712 р. У дитинстві деякою мірою Потоцького опікав дядько, гетьман Адам Сенявський.

Потоцький навчався у ольвінському єзуїтському колегіумі. У 1724 р. був у Парижі. Після батька став канівським старостою. На галицькому звітному сеймику, після скликання сейму в 1733 р., Потоцький був обраний маршалком. У вересні 1733 р. голосував разом з російським воєводою за Станіслава Ліщинського, у грудні поточного року декларував на потреби армії, яка його підтримувала, не грошову квоту, як інші – а отриманих в придане солдатів зі своєї придворної хоругви.

         На початку травня 1735 р. він з’явився у Варшаві. В 1738 р. Потоцький разом зі своєю компанією здійснив багато беззаконня і бешкетів у Львові; в результаті скарг міщан, монарх наказав йому залишити місто. Ще в 1741 р. йому згадували ті криваві дебоші.

         У зв’язку з просуванням російських військ через Поділля в 1739 р. Потоцький з явним перебільшенням підрахував свої збитки 12 000 000 злотих. Він сам разом зі своєю козацькою свитою доводив до жаху дрібну шляхту, селян і євреїв. З літа 1741 р. Потоцького призначили, ймовірно, маршалком галицької конфедерації. Придворне військо Потоцького нараховувало відповідно до пізніших підрахунків близько 3 000 осіб.

17 серпня 1744 р. Потоцький став першим галицьким послом на Гродненському сеймі.

         У вересні 1745 р. був у обраний комісаром Радомського Трибуналу на 1746 та 1747 рр. На галицькому посольському сеймику, на якому він головував, 16 червня 1750 р. отримав мандат на варшавський сейм. Не пізніше вересня 1753 р. Потоцький мав хоругву в королівському війську. З 1755 р. продовжувалася справа Потоцького з командою львівського гарнізону за наслідками чергового кривавого скандалу, викликаного Потоцьким у нетверезому стані. Вироком військової комісії, на якій головував гетьман Браницький, було визнано вину Потоцького; його вирок – великий штраф – погіршив стосунки між гетьманом і Потоцьким.

У вересні 1756 р. галичани обрали Потоцького депутатом королівського Трибуналу. У вересні 1759 р. зібрана на господарському сеймику галицька шляхта дякувала йому за те, що своїм придворним військом захистив громадян від бандитів і бунтуючих селян; просили про гарантію такої допомоги на майбутнє, натомість звільнюючи шість маєтків Потоцького від частини податків.

Після виходу із політики Антонія Потоцького, з 1757 р. протягом чотирьох років Миколай Потоцький виконував у сім’ї Потоцьких роль керівника прусської орієнтації.

Галицька інструкція рекомендувала в 1760 р. Потоцького на сейм; влітку 1761 р. розчарований в політиці, Потоцький зважився на відмову від посади канівського старости; поступившись нею в 1762 р. львівському каштеляну Юзефу Потоцькому, підписуючись з тих пір званням «бельзького воєводи». В барській конфедерації участь не брав, хоча часто, навіть у сучасних джерелах, буває, що його плутають з канівським старостою Ігнатієм Потоцьким.

Спадкоємець Potoka, Horodenki, Gołogór і Buczacza, в якому заснував ратушу в стилі рококо (витвір Bearnanda Merettiniego), маєтку Barysz і Peczeniżyn в російському воєводстві. В 1750 р. вважався третім по заможності у сім’ї Потоцьких після гетьмана Юзефа і кравчого Францішка Салезія, з 50000 дукатів річного доходу.

Маєтки, значною мірою, передавав родичам (дарча від 1764 р.), решту роздав на різні костьольні фонди, сучасники вбачали в цьому спокутування провини за гріховне життя, історики мистецтва не вагаючись визнавали його щедрим меценатом. В 1743 – 1760 рр. за заповітом Потоцького виник в Hоrodence костьол, пожертвуваний місіонером; це був витвір Мerettiniego, в той час придворного архітектора канівського екс-старости. В 50-х – 60-х рр. ХVIII ст.. великі кошти отримували львів’яни-домініканці (виникла каплиця Потоцьких у їхньому костьолі); в 1761 р. Потоцький виділив значну суму на пансіон домініканців в Podkamieniu, в 1764 р. надав допомогу у будівництві вірменського костьолу в Tysmienicy. Перейшовши на уніатський обряд (до 1758 р.; Карпинський пояснював це відмовою від відпущення гріхів місіонерським сповідником з Hоrodenki), Потоцький надавав великі суми базиліанам. Ще в 1754 р. заснував у своєму Buсzaczu базіліанський монастир разом зі школою і пансіонатом для 12 студентів, призначаючи для їх утримання села: Zieloną і Dźwinogród із бучацького володіння. Заснував, крім того, церкви в Buczaczu, Hоrodence і Potoku, а також олтар святого Тадеуша у бучацькому костьолі. Найбільшим його вкладом був зведений в 1771 р. новий церковно-монастирський ансамбль у волинському Poсzajowie; до 1778 р. він передав для цієї мети більш ніж 2 200 000 злотих.

Канівський екс-староста сам спостерігав за виконанням робіт, які виконувалися відповідно до планів викликаного з Śląska архітектора Godfyda Hoffmanna, в монастирському дворі він збудував собі невеличкий дерев’яний будиночок, в якому з 1772 р. жив «набожно». «Вранці і ввечері на монастирські благочестиві молитви ходив в церкву, спостерігаючи за нерадивими монахами, і незважаючи на це, тримав у себе декілька дівчат для розпусти, вранці будив їх на молитву, а якщо якась з них могла під час молитви розсміятися, тут же міг вдарити по спині чубуком, щоб (як говорив) не ображала Бога» (Карпинський).

Помер 13 вересня 1782 р. в Srebrnej під Poczajowem, похований був у склепі під Почаївською церквою.

Потоцький одружився у пізньому віці з Маріанною Домбровською, яка вирізнялася незвичайною красою, донькою свого економа, розлучився з нею перед 1774 р. Потомства не мав. Сумнівна, чи правдива історія передана Z. Cieszkowskim, що ніби до розлучення його змусив Józef Gozdzki, який потім по лицарські виконав умову Потоцького, зокрема, одружитися з його колишньою дружиною.

Немцевич описуючи Потоцького, вказував, що той був «зросту майже величезного, мав рум’яне, зблякле обличчя, пишні сиві вуса, оселедець на голові, закручений за вухо». Ще за життя був відомою особою, перш за все своєю жорстокістю, яку цей «коронний шалапут» разом зі своєю свитою, допускав після п’янки. Українська народна пісня нагадує про вбиту в Луцьку дружину бондаря, інші джерела зберігають спогади про постріли в жінок, яким Потоцький наказав залізти на дерева, про звірства над євреями.

Постать М. Потоцького показана в багатьох літературних творах, зокрема згадки про нього знаходимо в поемах Северина Гощинського, Олександра Гроза, Генріха Жевуського, Міхала Грабовського та в оповіданнях Юзефа Ігнатія Крашевського, Плацида Янковського.

 

Література:

1.     Dworzaczek W. Genealogia. W., 1959.

2.     Zeilińska Z. Potocki Mikołaj Bazyli h. Pilawa. // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk – Tom XXVIII/1. – Zeszyt 116. – 1984-1985. S. 113-115.

3.     Karpiński F. Pamiętniki. – W., 1898. – S. 18, 66, 74-76.

4.     Kossakowski S.K. Monografie historyczno-genwalogiczne niektórych rodzin polskich. – W., 1860.

5.     Niemcewicz J.U. Pamiętniki czasów moich. – Paryż, 1848. – S. 81-83.

6.     Niesiecki K. Herbarz Polski. / Wyd. S.N. Bobrowicz. – Lipsk, 1841. – T. VII.