Павленко Н.В.

Філологічні науки, №8

ПЕЙЗАЖНІ КАРТИНИ В ПРОЗІ В.ВИННИЧЕНКА

Малярське єство В. Винниченка дається взнаки не тільки у творенні образів-персонажів. Так само значущим є і світ, у якому перебуває людина, що іноді навіть не замислюється над сутністю проявів довкілля. Пейзаж у контексті зображеного світу прозових творів письменника найбільш повно відповідає етимології французького лексичного першоджерела: фр. paysage, від pays – країна, місцевість. Дослідники, як правило, звертають увагу на те, що В.Винниченко виступав з полемічних позицій щодо попередніх прозаїків-реалістів у плані відтворення словесно-художніми засобами зовнішності героя. Але цих зауваг недостатньо для розуміння глибинних засад авторської позиції В.Винниченка, що на кожному мікрорівні тексту репрезентував нову поетику. Це стосується і пейзажних картин у творах.

Серед письменників-пейзажистів доби зрілого реалізму найбільш показовою постаттю є І.С.Нечуй-Левицький. Феноменом його словесних пейзажів є органічний сплав топографічної точності й пісенно-фольклорної образності. Класичні українські краєвиди уявляються саме як пейзажі з оповідань та повістей І.С. Нечуя-Левицького.

Зовсім іншій характер єдності реалістичної точності й художньо-словесної образної влучності являє собою пейзаж В.Винниченка. Вже з перших сторінок повісті “Краса і сила” автор дає зрозуміти, що йде іншим шляхом образотворення, ніж його шановні попередники.

Ні соловейко, що заливається піснею-коханням, ні сади, ні діброви, що виграють всіма відтінками зеленого кольору в пейзажних картинах вищезгаданого І.Нечуя-Левицького, становлять у В.Винниченка основу зображеного світу. В повісті “Краса і сила” письменник намагається передати зовнішню статику пейзажу, “відкриває” текст через розкриття глибинної сутності цієї статики, яка має не тільки просторовий, зоровий, але й часовий, звуковий характер.

З першого рядка В.Винниченко налаштовує на органічне сприймання топосу за допомогою лаконічного повідомлення про внутрішній стан його просторових елементів, що є з’єднувальним стрижнем пейзажної композиції - “тихо-тихо” та назвою міста – Сонгород, яка ніби підтверджує справедливість попередньої заяви тексту.

“Тихо-тихо” в Сонгороді” [2,21] Слово “тихо” стає лейтмотивом початку пейзажного фрагмента. Замість класичних “зорових” лексем, що виражають колористичні, геометричні, предметно-речові значення, домінантою словесно-художнього пейзажного світу стає прислівник “тихо”, що виражає зміст незаповненого звуком простору. Автор будує пейзажний фрагмент, удаючись до прийому градації. “Тихо” – стан речей, притаманний зображеній місцевості за всіх обставин, ніби остаточно набуває завершеної цілісності улітку: “А надто тихо в літній робочій день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці із неодмінною поліцією, управою будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, - скрізь тихо [2, 42]. Подібно до казкової топографії вимальовуються у В.Винниченка параметри простору: праворуч – безлюдно й тихо, ліворуч – безлюдно й тихо; куди не глянеш – тихо, пусто й нікого нема” [2, 21]. Зорієнтувавши читача у тривимірному просторі, письменник вміло спрямовує читацьку точку зору, використовуючи узагальнено-особову конструкцію з дієсловом “глянеш”. Запропонований автором ракурс дозволяє довго не затримуватись поглядом на одному фрагменті, з одного боку, та з іншого, - цілісно сприйняти зображений світ. Епізодичні порушники тиші – “закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду”, “Сірко з реп’яхами на хвості”, свиня – у силу своєї нетривалої присутності, лише натякають на природну єдність динаміки і статики, але з кінематографічною блискавичністю зникають і залишають недоторканою, незмінною живописну цілісність, що ніби прагне фіксації у рамі – “... і знову все стихне, знову засне” [2,21].

Одним із показових для Винниченкової творчості є пейзаж в оповіданні “Студент”. “Уночі палало село. З неба злякано дивиться вниз поблідлий місяць, і, ховаючись у хмари, тікав, і з жахом озирався назад, на полум’я. Дерева хитались і, від страху наїживши голі віти, ніби силкувались втекти; а вітер гасав над полум’ям, зривав з нього головні, шпурляв ними в сусідні хати, розкидав і лютував, свавільно й безпардонно. Побіля ж полум’я бігали, метушились маленькі, безсилі люди, ламали руки й кричали до неба, до місяця, до полум’я. Кричали до бога, до чорта, до людей. Полум’я ж росло, вітер грався ним, місяць з жахом тікав серед хмар, і не було порятунку ні від неба, ні від чорта, ні від людей [2, 467].

Уже на прикладі цього фрагмента можна дослідити поліфункціональність пейзажу у творчості В.Винниченка. У першому рядку відразу подається чітке визначення часу та місця дії. Але звичних деталей описуваного топосу далі немає. Письменник-художник ніби насолоджується “чистою” грою стихій. Місяць, вітер, вогонь (полум’я), дерево в пейзажному уривку з оповідання В.Винниченка – персоніфіковані істоти, наділені більш яскраво вираженими індивідуальними рисами, ніж люди, невиразні у своїй масі, у схожості колективних емоційних поривань.

Взаємодія природних стихій у пейзажі налаштовує на певну тональність сприймання тексту, допомагає осмислити емоційний стан людей – учасників подальших подій твору. Отже, психологізм – одна з найважливіших функцій аналізованого пейзажу. Психологічна насиченість твору досягається, зокрема, за допомогою побудови контрастної позиції центральних фігур пейзажної картини. Такими є місяць і сонце, що, з одного боку, вказують на темпоральні зміни, а з іншого – надають експресії зображенню ситуації, в якій знаходяться постраждалі від пожежі люди.

“Місяць утік, небо посіріло, а коли зовсім розвиднілось, вітер стомився, і вогонь ліниво, байдуже, ні крихти не вважаючи на людей, наче й не їхні хати він пожер, став погасати. Куріли чорні, обгорілі сволоки, балки, недогоріла солома куріла теж байдуже, ліниво, стомлено. А з того боку, де згоріла половина села, сходило сонце, весняне і радісне. Наплювати йому на недогорілі балки, на сірі, чорні обличчя, на дику тугу, на повислі руки маленьких людей. Воно собі умите, веселе, сміючись плило з того боку, звідки нісся всю ніч вітер, звідки тікали і хмари, і місяць” [2, 467].

Даний уривок свідчить про те, що пейзаж в оповіданні “Студент” виступає, передусім, як форма присутності автора. Картина зруйнованого села подається відсторонено, з певної точки зору, дистанційовано. Автор цілеспрямовано протиставляє гармонійну, довершену доцільність природного довкілля та дисгармонійність світу людей, неспроможних повернути втрачену рівновагу буття.

“... збившись докупи, без ладу махали руками, кричали, наче сподіваючись криком забити полум’я своїх мук, свого одчаю і туги” [2, 467].

“... А сонце велично, розкішно плило собі; земля назустріч кадила йому фіміамом туманів своїх і ніжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева заспокоїлись і тільки часом здригувались голими вітами, неначе згадуючи страхіття ночі” [2, 468].

Пейзаж в оповіданні “Студент” ніби чітко структурований на сюжетно-композіційні елементи: зав’язка, розвиток дії, кульмінація і велика за обсягом розв’язка (4 абзаци).

Пейзажний текст у даному творі ніби сам є оповіданням в оповіданні або тою картиною, – “камертоном”, що налаштовує на сприймання основної події. Показово те, що трагічний фінал оповідання ніби вписаний у пейзажну рамку. Знов за принципом контрасту попри смерть молодої людини та подальший драматизм розв’язки, “з неба ж широко-величного, ясного та чистого радісно дивилось на їх сонце й сміялось” [2, 473].

Пейзаж у В.Винниченка – це особливий космос, що нерідко претендує на текстову самодостатність. Природа у В.Винниченка – не безглузда хаотична стихія, це єдність субстанцій, наділена вищою логікою існування і протиставлена деструктивному світу людської цивілізації.

Одухотворена в кожному своєму вияві в рамках простору художнього тексту природа не просто виступає у ролі психологізованого пейзажу, – вона разом з іншим образом-персонажем – людиною виступає на паритетних засадах і допомагає якомога переконливіше виразити художнє кредо В.Винниченка-митця – динамізм.