К.е.н. Калачова І.В.

КНЕУ, Держкомстат України, м .Київ

Показники регіонального людського розвитку як інструмент оцінки ефективності соціально-економічної політики

Основні положення концепції людського розвитку, яка, як відомо, була сформована світовою спільнотою наприкінці 80-х років минулого століття зводяться до того, що кінцевою метою суспільного розвитку повинно бути підвищення якості життя людей. На сьогодні ця концепція визнана більшістю країн світу як об’єктивно необхідна умова при визначенні стратегії та тактики їх соціально-економічного розвитку.

З 1990 року ООН щорічно публікує Звіти про світовий людський розвиток, невід’ємною складовою яких є статистичні додатки, що містять порівняльні дані про рівень людського розвитку всіх представлених у цих документах країн. В основу цих порівнянь покладені розрахунки індексів людського розвитку за методикою, запропонованою Програмою розвитку ООН, із використанням даних про стан здоров’я, рівень освіти і добробут населення. Характеристику здоров’я дає показник середньої очікуваної тривалості життя при народженні, освіти – показники письменності дорослого населення і охоплення навчанням відповідних його груп, добробуту – обсяг ВВП за паритетом купівельної спроможності в розрахунку на душу населення. ІЛР розраховується за формулою простої середньої арифметичної з індивідуальних нормованих індексів тривалості життя, рівня освіти та ВВП. Цей індекс є своєрідним рейтинговим показником, що дозволяє в цілому методологічно коректно та інформаційно обґрунтовано визначити місце кожної країни на єдиній шкалі.

На жаль, як показують дослідження, перехідні процеси в переважній більшості країн супроводжуються погіршенням умов і рівня життя населення, практично всіх характеристик людського розвитку. Погіршуються майже всі показники демографічної динаміки, скорочується середня тривалість життя, рівень добробуту і освіти, росте безробіття тощо. Не вирізняється з загального ряду й Україна. Реальності останніх років – погіршення стану суспільного здоров’я, що відбивається на зростанні захворюваності та смертності, падіння життєвого рівня і реальних доходів більшості населення, зниження потягу до надбання освіти та культурних цінностей. Через нерівномірність виходу з кризи окремих секторів економіки економічне зростання супроводжується посиленням майнового розшарування населення, недотриманням елементарних стандартів умов праці і низьким рівнем її оплати на більшості підприємств.

Уряд України чітко розуміє необхідність рішучого проведення соціально-економічних реформ і в той же час турбується про відвернення небезпек, які приховує у собі перехід до ринку. Державна соціальна політика повинна забезпечувати максимально безболісну та зорієнтовану на інтереси людей динаміку цих процесів. Саме тому керівництво країни прагне не тільки досягти негайних змін, а й забезпечити стабільність людського розвитку у процесі перехідного періоду.

Сформульована концепція та аналіз сучасного рівня людського розвитку дозволяють визначити чотири пріоритетних напрямки людського розвитку для України:

підвищення ролі кожної окремої людини в суспільстві, розширення її можливостей власноручно вирішувати свою долю, тобто приймати рішення і нести за них відповідальність;

забезпечення соціальної справедливості по відношенню до кожної людини – в розподілі доходів та оплаті праці залежно від її якості, інтенсивності та кількості, в доступі до освіти, послуг охорони здоров`я, роботи, соціальних благ;

досягнення ефективної зайнятості, яка б на відміну від сучасного стану забезпечувала не тільки соціальний статус, а й добробут працюючих, стимулювала легальну ефективну діяльність, а не орієнтацію на тіньовий ринок праці;

досягнення екологічної безпеки, оскільки рівень забруднення навколишнього середовища в Україні перевищує всі межі можливого, і в багатьох регіонах життя стало просто небезпечним.

При формуванні стратегії людського розвитку для України безумовно необхідно враховувати регіональні відмінності, обумовлені дією соціально-демографічних, організаційно-економічних, екологічних чинників, національно-культурних традицій. Це пояснюється тим, що за багатьма соціально-економічними індикаторами спостерігається значна регіональна диференціація.

Указані обставини безумовно підвищують значення проведення ефективної державної регіональної політики, визначення пріоритетів та прийняття обґрунтованих управлінських рішень щодо формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх особливостей.

Більш глибоке вивчення особливостей соціально-економічного розвитку регіонів, систематизацію накопичених у них проблем можна здійснити шляхом порівняльного аналізу з використанням системи спеціальних соціальних індикаторів. За наявності великої кількості різноманітних індикаторів це може бути зроблено на основі побудови узагальнюючого інтегрального регіонального показника.

Аналіз методики ПРООН щодо визначення ІЛР привів нас до висновку про недоцільність механічного її застосування до побудови відповідних інтегральних індексів для регіонів України з огляду на наступне:

· міжнародна методика орієнтована тільки на ту інформацію, яка наявна у всіх без винятку країнах, в той час як існуюча в Україні статистична база дозволяє врахувати значно ширше коло показників;

· інформація не за всіма показниками, які характеризують розвиток країни в цілому, достатньо надійна в розрізі окремих регіонів (це стосується, наприклад, обсягів ВВП та частки студентів ВНЗ у складі населення відповідного віку, яка є завищеною в регіонах з потужними навчальними центрами завдяки притоку мешканців інших регіонів на навчання);

· розрахунки ІЛР за обмеженим колом показників надто збільшують вплив якості даних по кожному з них (або випадкових коливань) на об’єктивність кінцевого результату;

· методика ПРООН виходить із однакової важливості (ваги) всіх складових людського розвитку, що не видається цілком обґрунтованим, оскільки різні складові справляють неоднаковий вплив на людський розвиток в цілому: наприклад, рівень економічного розвитку країни істотно впливає на розвиток таких галузей як освіта і охорона здоров’я;

· орієнтація системи показників виключно на позитивні характеристики (стимулятори) людського розвитку – чим вище значення показника, тим вищий рівень розвитку за цим показником відповідного регіону – залишає поза увагою негативні індикатори (дестимулятори) розвитку суспільства, зокрема злочинність, безробіття, екологічне забруднення тощо.

Все це викликало необхідність створення українськими фахівцями власної методики оцінки рівня людського розвитку. Держкомстатом спільно з НАН України була розроблена відповідна методика, адаптована до національних умов, передусім, до наявної інформаційної бази. Ця Методика було затверджена спільною Постановою Колегії Держкомстату та Президії НАН України у 2001 році. На основі цієї методики Держкомстатом були проведені ретроспективні розрахунки показників людського розвитку України в регіональному розрізі, починаючи з 1999 року. Надалі були запроваджені систематичні розрахунки цих показників на щорічній основі, останні з яких здійснені за підсумками 2004 року.

Що стосується інформаційної бази, яка використовується при розрахунках, то в її основі лежать дані державних статистичних спостережень, що обумовлено наступними обставинами:

- система органів державної статистики побудована у повній відповідності до загальної системи адміністративно-територіального устрою;

- наявні дані державної статистики охоплюють всі основні аспекти людського розвитку і регулярно оновлюються, що дає можливість запровадити ці розрахунки без суттєвих додаткових витрат фінансових та трудових ресурсів, і крім того, підвищити "коефіцієнт корисної дії" статистичної інформації;

- на сьогоднішній день українська статистика досягла суттєвих успіхів у впровадженні міжнародних стандартів і рекомендацій у практику спостережень за соціально-економічними процесами;

- статистична інформація збирається та обробляється на єдиних методологічних засадах, що забезпечує порівнянність даних по всій території країни.

На концептуальному рівні запропонована методологія визначення індексу людського розвитку в регіональному розрізі передбачає:

системний аналіз даної проблеми, її структуризацію та представлення у вигляді ієрархії складових;

кількісну оцінку пріоритетів такої ієрархії, що дає змогу визначити питомий внесок кожної структурної компоненти до кінцевого результату;

формування відповідних баз даних;

розрахунок компонентних та інтегрального індексів людського розвитку в розрізі регіонів (РІЛР).

Виходячи з такого підходу система показників людського розвитку регіонів України побудована за ієрархічною схемою. На верхньому рівні цієї системи - інтегральний індекс людського розвитку, другий рівень складають узагальнюючі індикатори (індекси) 9 основних компонентів людського розвитку: демографічного розвитку, розвитку ринку праці, матеріального добробуту населення, умов проживання населення, рівня освіти, стану та охорони здоров’я, соціального середовища, екологічної ситуації та фінансування людського розвитку.

Комплексна оцінка кожного окремого компоненту людського розвитку регіонів забезпечується використанням узагальнюючого та складових індикаторів. В свою чергу складові індикатори розподіляються на 2-і групи:

1) основні показники, які безпосередньо беруть участь у розрахунку узагальнюючого індикатора;

2) показники, що можуть бути використані для поглибленого аналізу певного аспекту людського розвитку – так звані профільні показники.

Запропонована методика дозволяє проводити обґрунтовані порівняння рівня соціально-економічного розвитку окремих регіонів країни шляхом систематичних розрахунків індексів людського розвитку як за інтегральним показником, так і по кожному з аспектів людського розвитку.

Результати розрахунків регіональних ІЛР можуть служити основою для визначення ключових проблем та пріоритетних напрямів розвитку для кожного регіону. Кількісні значення складових цього індексу певною мірою відображають також ефективність діяльності органів державної влади щодо розвитку людського потенціалу відповідного регіону, особливо в умовах переходу України до парламентсько-президентської моделі побудови системи державної влади, проведення адміністративно-територіальної реформи та пов’язаним з цим зростанням ролі місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.