Струченков О.В.

Донецький національний університет

Матеріальне становище інженерно-технічної інтелігенції Донбасу в роки довоєнних п’ятирічок (1928-1940 роки)

 

Вивчення історії соціально-професійних та соціально-класових груп населення було одним з пріоритетних напрямків радянської історичної науки. Проте політична заангажованість багатьох аспектів даної проблеми негативно позначилась як на рівні об’єктивності поданих матеріалів, так і на ступені теоретичних узагальнень. Перш за все це стосується історії технічної інтелігенції, яка в 1920-1930-і роки неодноразово ставала об’єктом дискримінаційних та репресивних заходів з боку радянської влади.

В роки непу державно-партійна політика була направлена на залучення інженерно-технічних працівників (ІТП) на бік радянської влади через нарахування їм високої платні та надання певних пільг та преференцій – так званий буржуазний спосіб використання спеціалістів. Такі дії суперечили початковому курсу керівництва країни на обмеження високих окладів та зближення оплати фізичної та розумової праці. Поступитися програмними положеннями більшовиків змусили прагматичні міркування. Ще в квітні 1918 року В.І.Ленін чітко заявив, що «без керівництва спеціалістів різних галузей... перехід до соціалізму неможливий» [1].

Втім, праця інженерів та техніків різних професій оплачувалась неоднаково. Найбільшу платню отримував техперсонал вугільних та металургійних підприємств Донбасу. В 1928 році вона становила пересічно 200-225 крб. [2]. Таке становище було цілком закономірним, оскільки при складанні плану першої п’ятирічки саме ці галузі промисловості вважались пріоритетними. Крім того на розмір зарплати суттєво впливали кваліфікаційний рівень ІТП, стаж, посада та місце роботи. Посадові оклади були не єдиним джерелом заробітку інженерно-технічних кадрів. Як і всі трудящі вони мали право на отримання премії. Керівництво багатьох підприємств не висувало чітких та зрозумілих критеріїв нарахування премії. В результаті премії часто призначались довільно та мали характер скритої прибавки до зарплати. Але одержували їх лічені одиниці. Так, в 1929 році преміальні отримували лише біля 10% ІТП-вуглярів, причому розмір премії не перевищував 50 крб. [3].

Крім основного місця роботи на виробництві чи в установі деякі інженери та техніки також мали підробіток, так би мовити, на стороні завдяки викладацькій діяльності та публікаціям у профільних журналах. Але такі підробітки не набули в середовищі технічної інтелігенції масового характеру в основному через велику завантаженість за місцем основної роботи та брак вільного часу.

Аналіз структури сімейного бюджету спеціалістів переконливо свідчить, що зароблених грошей в цілому вистачало для нормального задоволення матеріальних та духовних потреб. Але варто нагадати, що на початку індустріалізації заробіток ІТП в перерахунку на золоті червінці був в 1,5-2,5 рази менше, ніж до революції.

Проте навіть таке відносне матеріальне благополуччя тривало недовго. Дисбаланс у розвитку галузей промисловості групи «А» та «Б» призвів до стрімкого підвищення цін на товари широкого вжитку, дефіциту та інфляції. Закономірним наслідком курсу керівництва країни на надіндустріалізацію стало повернення до адміністративних методів управління народним господарством на кшталт часів «воєнного комунізму». Складовою частиною цих методів стало запровадження системи нормованого розподілу товарів. При цьому в основу постачання був покладений класовий принцип, який ставив у привілейоване становище індустріальних робітників. Абсолютна більшість ІТП була приписана до категорії «службовці», норми постачання якої були в 2-3 рази менше. Така дискримінація не була випадковою. В добу «великого перелому» та чергового полювання на відьом індустріально-технічна інтелігенція де-факто була оголошена класовим ворогом. А в суспільстві, яке будувалось на принципах казарменого комунізму: «Хто не працює, той не їсть», – ніхто не збирався годувати “саботажників” та “шкідників” із середовища так званих “буржуазних спеців”.

Протягом 1929-1931 рр. продуктові норми ІТП постійно переглядались в бік їх подальшого зменшення. Але й такий мінімум харчів видавався нерегулярно та неповністю, особливо м’ясо, жири, крупа. Приватний ринок мало чим міг покращити ситуацію, оскільки ціни на ньому зросли на 300-400%, в той час як зарплата – на 50%.

Певний відхід від політики терору та дискримінації технічної інтелігенції, особливо щодо представників дореволюційного покоління, відбувся лише на нараді господарників 23 червня 1931 року, коли Й.В. Сталін висунув свої відомі «шість умов». Незабаром 10 липня ЦК ВКП(б) ухвалив секретну постанову «Про роботу технічного персоналу на підприємствах та про покращання його матеріального становища». Це рішення було підкріплено 1 серпня постановою ВЦВК та РНК СРСР «Про покращання побутових умов інженерно-технічних працівників», за якою спеціалісти та члени їхніх родин були прирівняні за нормами та порядком постачання до індустріальних робітників. Зі свого боку господарські органи почали наводити лад в системі нарахування зарплат та премій. Спеціальною постановою президія ВРНГ СРСР 20 вересня 1931 року суттєво підвищила оклади техперсоналу металургійної та вугільної галузей.

Але всі ці постанови виконувались край повільно та непослідовно. Зокрема, не була подолана зрівнялівка в нарахуванні платні, не виконувались директиви про більш високі оклади для ІТП, які працювали безпосередньо виробництві, що підсилювало відтік кваліфікованих спеціалістів до управлінських структур.

В середині 1932 року мережею закритих розподільників були охоплені всі ІТП вугільної, металургійної та металообробної промисловості, а також близько половини спеціалістів хімічної галузі та залізничного транспорту. Поряд з продуктовими крамницями додатково були відкриті 10 спеціалізованих магазинів, які торгували мануфактурою, одежею, взуттям тощо. Але у сфері постачання, як і будь-де, якісні показники значно поступались кількісним. І перш за все це стосувалось асортименту товарів. Уже в серпні 1932 року президія ВУМБІТ була вимушена констатувати, що «за останні 3-4 місяця постачання ЗР [ЗР – закриті розподільники] ІТП різко погіршилось, причому таке становище має місце не в порядку виключення по окремим ЗР або галузям промисловості, а майже загальний характер» [4]. Для покращання асортименту за допомогою децентралізованих заготівель господарські органи в більшості випадків не давали ні копійки.

Погано налагоджена мережа закладів постачання та розподілення не тільки не ліквідувала дефіцит і пов’язані з ним величезні черги, але й породила численні зловживання службовим становищем, і в першу чергу розкрадання та блат. Масштабів стихійного лиха набуло і прикріплення до магазинів ІТП сторонніх осіб. Загалом лише до ЗРК та робкоопів Сталінського району були приписані 13194 ІТП та прирівняних до них осіб [5]. Причому ці так звані “прирівняні особи” не мали до технічної інтелігенції жодного відношення.

Складна обстановка з продовольчим постачанням інженерно-технічних кадрів у зв’язку з голодомором, який почався в селі восени 1932 року, змусила бюро Донецького обкому ухвалити 13 лютого 1933 року про значне розширення мережі відомчих закритих магазинів та їдалень для ІТП. Крім того, більше 4000 спеціалістів вугільної галузі стали отримувати додатковий, так званий обкомівський, пайок.

Таблиця 1.

Динаміка середньої зарплати інженерно-технічних працівників великої промисловості та будівництва України в 1932-1935 роках (в крб.).

Роки

Галузі промисловості

Вугільна

Чорна металургія

Машинобудування

Основна хімічна

Коксохімічна

Енергетична

Будівництво

1932

367

369,6

318,25

325

-

400

-

1933

428

455,6

342,25

359,4

-

428,6

367,5

1934

474,7

527,6

382

405,7

453

467

423,6

1935

574,3

642,3

437,9

479

522,9

540

476,3

З середини 1930-х років матеріальне становище технічної інтелігенції Донеччини почало поступово покращуватися. З 1935 року в промисловості регіону стала активно впроваджуватися відрядно-прогресивна система оплати праці. Показово, що протягом року пересічна зарплата техперсоналу провідних галузей народного господарства зросла на 50-100 крб. (див. таблицю 1). При цьому на практиці заробіток багатьох ІТП значно перевищував зазначені середньостатистичні показники, сягаючи суми у 1500-2000 крб.

Аналізуючи матеріальне становище виробничо-технічної інтелігенції Донбасу в 1928-1940 роках, слід зазначити, що партійно-державна політика з даного питання декілька раз зазнавала істотних змін. Початок першої п’ятирічки характеризувався відходом керівництва країни від так званого «буржуазного» способу залучення спеціалістів на бік радянської влади. Це перш за все означало дискримінацію в системі натурального продовольчого забезпечення, яке іноді було чи не єдиним засобом до існування. Зміна політичного курсу по відношенню до ІТП відбулась лише влітку 1931 року, коли почали наводити елементарний лад в цих питаннях. Проте, як свідчать факти, реалізація численних урядових постанов багато в чому залежала від можливостей, а головне – від бажання чи небажання місцевого керівництва.

У 1928-1940 роках посадовий оклад був основним джерелом доходів спеціаліста. Премії ж, доплати за викладацьку діяльність, гонорари за публікації були надто малі, щоб брати їх до уваги при аналізі добробуту пересічного інженера або техніка. Протягом п’ятирічок розміри ставок ІТП постійно збільшувались. В 1928-1932 роках середня зарплата спеціалістів великої промисловості зросла у номінальному виразі на 70-100%, а в наступні роки – ще на стільки ж. Що ж стосується реальної зарплати, то в 1928-1932 рр. вона зменшилась на 30%.

Не могла покращити матеріальне благополуччя і система натурального постачання. Головний порок впровадженої карткової системи полягав у тому, що вона матеріально не стимулювала продуктивність праці інженера чи техніка. Фактично краще забезпечувались не передовики виробництва, а спеціалісти найбільш важливих індустріальних об’єктів. Відповідно наполеглива праця не була джерелом заможного життя. З іншого боку, неможливість в повній мірі отоварити картки призводила до нівелювання зарплати технічної інтелігенції. Звісно, що все це вело до деформації психології даної соціально-професійної групи населення, особливо по відношенню до праці та до результатів цієї праці.

Падіння життєвого рівня спеціалістів досягло критичної позначки восени 1932 – навесні 1933 рр., коли весь український народ зазнав жорстоке випробування голодомором. Лише з кінця 1933 року ситуація потрохи почала виправлятися. Скасування карткової системи, підвищення посадових окладів, запровадження відрядно-прогресивної системи нарахування зарплати сприяли поступовому покращенню матеріального становища інженерно-технічних кадрів.

Проте необхідно наголосити, що це покращення проходило дуже повільно. Без сумніву зростання реальної зарплати в 1933-1940 роках випереджало ріст цін. Але загалом воно не було доволі відчутним. У цілому же можна погодитися з думкою багатьох зарубіжних дослідників: Р.Весон, М.Левін, М.Метьюз та інші, - які зазначали, що матеріальне становище та добробут робітників і ІТП СРСР напередодні Великої Вітчизняної війни попри всі економічні здобутки країни не перевищували показників 1928 року.

 

Посилання:

1.     Ленин В.И. Очередные задачи Советской власти // Полн.собр.сочинений. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1977. – Т.36. – С.178.

2.     ЦДАВО України. – Ф.2605. – Оп.2. – Спр.1011. – Арк.43зв.

3.     Ренке В.П. Кадры инженерно-технического персонала каменноугольной промышленности Донецкого бассейна / Под ред. К.В. Моисеенко. – Донецк: Изд-во Донугля, 1930. – С.70.

4.     ЦДАВО України. – Ф.2605. – Оп.3. – Спр.1534. – Арк.185.

5.     Державний архів Донецької області. – Ф.П-18. – Оп.2. – Спр.89. – Арк.64.