Кущ Е.О.

Запорізький національний технічний університет

ПРАГМАТИКА ПОЛІТИЧНОЇ КОРЕКТНОСТІ: ЗА ТА ПРОТИ

Політичну коректність можна вважати найважливішим “прагматико-регулятивним фактором функціонування сучасної англійської мови” [5, с.56]. Лінгвокультурний феномен політичної коректності виник в США наприкінці 60-тих років XX століття. Поява цього мовного та культурного руху зумовлена соціокультурними особливостями існування певних груп американської спільноти. Боротьба за політичну коректність розпочалася в зв’язку з публічними виступами афро-американців проти використання етнонімічної назви “black” на позначення темношкірого населення США. Вимагаючи “дерасиалізації англійської мови” [1, с.215], афро-американці вказували на негативність конотацій метафорики слова “black” на противагу позитивності слова “white” (black sheep, black market, blackmail; white dove, white lie, white man). На думку темношкірого населення країни, специфіка метафоричних позначень уходила коренями в минуле расистської традиції, а сама етнонімічна назва “black” була дискримінаційною. Так, соціокультурна зумовленість мовного явища перетворилась у гостру політичну проблему, вирішення якої призвело до вагомих змін в усіх варіантах англійської мови.

Рух за політичну коректність був активно підтриманий феміністичними колами. У 70-ті роки відбулася гендерна мовна реформа, результатом якої стало очищення англійської мови від прикмет “сексизму” – вербальної дискримінації за ознаками статті [3, с.72]. На сьогодняшній день принципи політичної коректності стосуються не тільки сфер міжетнічних та міжгендерних відносин, але й регулюють інші важливі сторони буття англомовних соціумів. Феномен політичної коректності виявляється, у першу чергу, у зміні норм мовленнєвої поведінки індивидів, недотримання яких може призвести до негативних наслідків - викликати осуд, підірвати репутацію, зруйнувати кар’єру і т.п.

Необхідною умовою політично коректної мовленнєвої поведінки індивідів є уникнення вживанння лексичних одиниць, які можуть дискримінувати людину відносно віку, статі, розумово-фізичних особливостей, сексуальної орієнтації, расової та культурної приналежності, зовнішності, соціального статусу [1, с.215]. Будучи засобами евфемістичної субституції слів та словосполучень, що експлікують стереотипні та негативні асоціації щодо представників соціальних меншин, політично коректні одиниці вказують на їх самобутність та рівноправний статус.

Існує велика кількість припущень щодо виникнення терміну “політична коректність“. Довгий час вважали, що він з’явився у працях Мао Цзе-Дуна у 1960-му році. Проте цей термін зустрічається вперше у 1793 році у промові Джеймса Вілсона, судді штату Джорджія. Сам термін “political correctness”, “politically correct”, “PC” спочатку мав позитивну конотацію у англійській мові, проте пізніше він набуває іронічного, а потім і пейоративного значення. Це пов’язано, насамперед, з тим фактом, що реальна практика політичної коректності вже в середині 80-х років XX століття почала викликати велику кількість негативних відгуків. Претензії до політичної коректності стосувалися як особливостей зміни мовного коду, так і самих наслідків даного явища.

Попри позитивного впливу на розвиток сучасної англійської мови, рух за політичну коректність створив також такі штучні слова та вирази, що, на думку багатьох лінгвістів, лише псують природну мову (напр., chemically challenged person - drug addict; domestic incarceration survivor – wife; melanin impoverished – white person; processed tree carcass – newspaper; і т.п.) [6, с.3-80].

Особливої критики зазнав і прескриптивний характер цього явища. Так, результатом такої прескрипції став введення мовленнєвих і поведінкових кодексів у вищих навчальних закладах англомовних країн, критика викладачів; підвищена цензура ЗМІ, мовлення офіційних осіб; цілий ряд судових розглядів.

Противники політичної коректності вважали, що зміна норм мовленнєвої поведінки та примусові прийоми коригування мовного коду не зможуть призвести до реального вирішення соціокультурних проблем та конфліктів англомовного світу, а навпаки стануть загрозою демократичних свобод людини, зокрема свободи її слова. Політична коректність, на думку її опонентів, слугувала лише засобом створення комунікативної парареальності, позитивної самопрезентації та формальної ввічливості [5, с.62]. Так, наприклад, британський лінгвіст Н. Феаклауф тлумачить політичну коректність як “розбіжність між риторикою та реальністю”:

The ‘reality-rhetoric dichotomy’ provides a basis for political contensation and resistance. Part of what makes politics possible and inevitable is that gaps arise between rhetoric and reality, and become visible to people. The politics of language, the politics of the gaps between reality and rhetoric, is a fundamental part of politics, and it includes the gap between what people say and what they do, between action, which is linguistic, and action which takes other forms, between what people implicitly claim they are through their styles of performing and what other evidence suggests they really are [4, с.156-157].

Даний мовленнєвий фрагмент спрямований на викриття політично коректного мовлення британських державних діячів їх співвітчизником. Очевидним стає той факт, що номінативні одиниці reality-rhetoric dichotomy; gaps arise between rhetoric and reality; the politics of language, the politics of the gaps between reality and rhetoric є засобами перифрастичної назви політичної коректності у зазначеному уривку. Семантика даних перифразів актуалізує уявлення британця про те, що політична коректність є нічим іншим, ніж розходженням між мовленням та фактичною діяльністю політиків. Дихотомію “РИТОРИКА – РЕАЛЬНІСТЬ”, експліковану перифразами, актуалізує також і семантика паралельних конструкцій, що містять антитезу: between what people say and what they do, between action, which is linguistic, and action which takes other forms, between what people implicitly claim they are through their styles of performing and what other evidence suggests they really are. Антитеза використовується лінгвістом для підкреслення того факту, що політично коректне мовлення державних діячів не є щирим, оскільки воно не відповідає їх справжнім уявленням та діям, а слугує лише засобом конструювання їх позитивного образу та “формальною ввічливістю” [2, с.62].

Поняття “формальної ввічливості” було детально розглянуто П. Брауном та С. Левінсоном у зв’язку з дослідженням вияву парадоксу обличчя в процесах вербальної взаємодії [2, с.62-76]. Розрізняючи формальну (або негативну) та позитивну ввічливість, науковці вказували, що остання виявляється у “солідаризації” з адресатом та досягається шляхом збільшення “ввічливих ілокуцій” мовця. Формальна ввічливість, у свою чергу, спрямована на мінімізацію некоректних суджень з метою створення такого іміджу адресанта мовлення, що є оптимальним для його розуміння та підтримки партнерами по комунікації [2, с.62]. Отже формальна ввічливість базується, насамперед, на загальноприйнятих конвенціях та нормах спілкування певної мовної спільноти. Виявом формальної ввічливості можна вважати і політичну коректність.

Література

1. Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – Москва: Cлово, 2000. – 262 с.

2. Brown G., Levinson S. Politeness: Some Universals in Language Usage. - Cambridge: Cambridge University Press, 1987. - 280 p.

3. Cameron D. Feminism and Linguistic Theory. – London: The Macmillan Publishers Ltd., 1992. – 247 p.

4. Fairclough N. New Labour, New Language? – London: Routledge, 2000. – 192 p.

5. Nagle S.J. What is Political Correctness Doing to the English Language // Vienna English. – 1998. – Vol №7, №7. – P.56-68

6. The Official Politically Correct Dictionary and Handbook. – New York: Villard Books, 1992. – 176 p.