Філологічні науки / 7.Мова, мовлення, мовленнєва комунікація

Найдюк Оксана Василівна

Луцький державний технічний університет

ПРЕЦЕДЕНТНІ ЗНАКИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ДИСКУРСУ

Одним із складних феноменів сучасної лінгвістики є дискурс. Проблемою дискурсу займається багато дослідників, що й спричинило виникнення різних думок щодо проблеми дискурсу. Проте на сьогодні не існує єдиного визначення терміну „дискурс”.

Визначення дискурсу залежить від підходів до цього поняття.

З позиції прагмалінгвістики дискурс є інтерактивна діяльність учасників спілкування, встановлення і підтримання контакту, емоційний і інформаційний обмін, вплив одне на одного, переплетення моментально змінних комунікативних стратегій і їх вербальних і невербальних втілень у практиці спілкування, визначення комунікативних ходів в єдності їх експліцитного і імпліцитного змісту.

З позиції психолінгвістики дискурс цікавий як розгортання переключень від внутрішнього ходу до зовнішньої вербалізації в процесі породження мовлення і його інтерпретація з врахуванням соціально-психологічних типів мовленнєвих особистостей, ролевих установок..

Структурно-лінгвістичний опис дискурсу передбачає його сегментацію і направлену на висвітлення власне текстових особливостей спілкування – змістову і формальну зв’язність дискурсу, способи переключення теми, модальні обмежувачі, великі і малі текстові блоки, дискурсивна поліфонія як спілкування одночасно на декількох рівнях глибини тексту.

Лінгвокультурне вивчення дискурсу має за мету встановити специфіку спілкування в рамках визначеного етносу, визначити формульні моделі етикету і мовленнєвої поведінки в цілому, охарактеризувати культурні домінанти відповідного співсуспільства у вигляді концептів як одиниць ментальної сфери, виявити способи звернення до прецедентих текстів для даної лінгвокультури.

Соціолінгвістичний підхід до дослідження дискурсу передбачає аналіз учасників спілкування як представників тої чи іншої соціальної групи і аналіз обставин спілкування в широкому соціокультурному контексті.

Усі перелічені вище підходи до визначення терміну дискурс, виділені В.І.Карасіком, не є взаємовиключними.

Ми розуміємо поєднання та взаємодію трьох підходів до вивчення дискурсу культурологічний, лінгвістичний і прагмалінгвістичний і приєднуємось до думки Н.Д.Арутюнової, яка визначає дискурс як „зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, який приймає участь у взаємодії людей та механізмах їхньої свідомості. Дискурс – це мовлення занурене в життя.”

Як існують різні точки зору на визначення поняття дискурсу, так і щодо його структури немає єдиної точки зору. Визначаючи структуру дискурсу слід виділити його одиниці, з яких власне і складається ця структура. Представники школи конверсаційного аналізу виділяють наступні одиниці дискурсу: розмову (conversation), топік (topic), послідовність (sequence), суміжну пару (adjacency pair), хід (turn).

Ю.Н.Караулов представляє дискурс у вигляді структури з трьохрівневою побудовою:

1.                семантичний рівень. Цей рівень виражає системно-структурний аспект мови, його одиниці – семантичні, мовно-орієнтовані (слова), які вступають в граматико-парадигматичні, семантико-синтаксичні і асоціативні (“вербальна сітка”) відносини. До цього рівня відносяться граматичні і текстові стандартні модулі (формули, кліше).

2.                когнітивний рівень (тезаурус, ієрархія значень і цінностей картини світу, лінгво-когнітивний рівень, картина світу, світобачення, ціннісна орієнтація, ціннісно-змістова ієрархія, ідеологічні погляди автора, система знань про світ, образ світу).

3.                прагматичний рівень (мотиваційний, цілевизначальний, мотиваційно-прагматичний рівень). Це рівень діяльності. Його одиниці – діяльнісно-комунікативні потреби (мотиви-установки-цілі-інтенціональності), мотиви мовленнєвої поведінки, інтенції продуктивних і рецептивних мовленнєвих вчинків, комунікативні ситуації, комунікативні ролі, сфери спілкування. До прагматикону в якості інваріанту відносится і “уявлення про смисл буття, цілі життя людства і людини як виду гомо сапієнс”. До рівня прагматики відносяться прецедентні тексти.

Термін “прецедентний текст” вперше ввів Ю.Н.Караулов у 1986 році. Прецедентними він називає тексти, “значимі для тої або іншої особистості в пізнавальному і емоційному відношеннях, які мають надособистісний характер, тобто добре відомі і широкому оточенню даної особистості, включаючи її попередників і сучасників, і нарешті такі, звернення до яких відновлюється неодноразово в дискурсі даної мовної особистості”.

У наукових дослідженнях вживаються різні терміни: прецедентний текст, прецедентний феномен, логоепістема (яка включає в тому числі і прецедентний текст), прецедентний культурний знак, хоча у всіх випадках йдеться про апеляцію до культурної пам’яті соціуму. Проте, якщо врахувати той факт, що апеляція до концептів, які включені у концептосферу носіїв певної мови може здійснюватись як вербальними (текстовими), так і невербальними засобами, більш логічним у взаємозв’язку з категорією інтерсеміотичності є використання терміну “прецедентний знак”, який може апелювати не тільки до культурного, але й політичного, наукового і т.п. концепту, тобто бути знаком будь-якої життєвої ідеології суспільства (чи окремих соціальних груп, а також окремих індивідів як членів таких груп). Перефразовуючи Г.Г.Слишкіна можна сказати що, “прецедентні знаки вписані в ідеологічний контекст епохи”. Під прецедентним ми розуміємо як мовний, так і немовний знак, який апелює до попереднього прикладу, активізує його у свідомості мовця/слухача у якості прецедента.

Прецедентними знаки стають, а не зберігаються як такі в когнітивній базі соціуму/індивіда. Зберігаються ціннісні, значимі для життя суспільства концепти, які акумулюють пізнавальну діяльність людського розуму. Як тільки такі концепти активізуються за нових умов, матеріалізуються у нових текстах, вони стають прецедентними, як і знаки, які їх охоплюють.

Прецедентний знак може апелювати до будь-якого колективного чи мікрогрупового концепту: політичного, екологічного, соціального (у тому числі і культурного і т.інше). Прагматичною пресупозицією мовця для успішної комунікації має бути передбачення того, що відповідний концепт міститься у концептуальній системі слухача. При порушенні саме цієї прагматичної пресупозуції, прецедентний знак є не тільки не інформативним, але й не призводить до порозуміння комунікантів. Це ж стосується діалогічності на рівні автора – читача.

Текстово – дискурсивна категорія інтерсеміотичності занурює дискурс в культурний, науковий код етносу, цивілізації, зумовлює тим самим діалогічність автора тексту, адресата з семіотичним універсумом. Глибинні скважини енциклопедичні, вони представлені сигналами – верхівкою “айсберга”, інша частина якого береться з пам’яті інших текстів (літератури, культури, науки і т.д.). Інтерсеміотичні глибинні скважини включені у фонові імплікаційні знання дискурсу. Автор розраховує, що сума знань адресата відновить їх у тексті. Такими айсбергами в дискурсі є прецедентні знаки.


Найдюк Оксана Василівна

просп. Соборності 42а, кв.20

м. Луцьк ,43024

8 (0332) 78-90-86

моб. 8 050 6283717

vadok@fk.lutsk.ua

vop2005@ukr.net

Vova_@i.ua