„Право”

         1. Історія держави і права

        Новікова К.О.,

        ст. викладач

                                                                               Кримський інститут економіки                                        

                                                                               та господарського права”

        (Севастопольська філія)

 

Права і свободи людини і громадянина:

історичні і теоретичні аспекти

 

Аналіз історії розвитку людського суспільства з стародавніх часів свідчить про те, що проблема прав і свобод людини, дотепер залишається невирішеною і, більш того, однією з найважливіших. Численні повстання рабів, поневолених народів, пригноблених феодалами і закріпачених селян, хвилі буржуазно-демократичних і соціальних революцій, що прокотилися по багатьох континентах світу, – все це підтверджує значущись і складність цієї проблеми. Над її вирішенням працювали багато філософів, вчених, мислителів.

Тема прав людини тісно пов’язана з теорією особистості, що отримала розвитку в політичній філософії XVIII с. Суттєвішою особливістю даної теорії стало припущення про можливість гармонійного співвідношення інтересів особи і держави. Велика Французька революція 1789 – 1793 рр. сприяла розвитку ідеї поділу процесу формування прав і свобод особи на права людини і права громадянина.

Після Французької революції політична думка європейських народів або заперечувала, або захищала принципи революції з її лозунгами свободи, рівності і братства. Одночасно розвивала їх. Справа в тому , що звільняючи особу від пережитків феодального побуту, новий політичний устрій, названий через деякий час правовою державою, зіткнувся з іншим, ширшим розумінням свободи і рівності. Тим часом дійсна свобода – це індивідуальна свобода, а політична являється однією з її головних гарантій.

У радянській публіцистиці сама ідея прав людини не стояла на першому плані, не користувалася великою популярністю. У реальному житті права людини лише проголошувалися, опиняючись фактично в тіні прав колективних, суспільних.

У той же час наука зобов’язана саме Великої Жовтневій соціалістичній революції. Тому немає нічого дивного у тому, що пріоритет завжди надавалися захисту та дотриманню саме соціально-економічних прав, а роль громадянських і політичних прав незмінно применшувалась.

Тісне міжнародне співробітництво у галузі забезпечення політичних, економічних та особистих прав людей, у тому числі й на регіональному рівні, на сьогодні стало важливим фактором міжнародних відносин. Нині все більше країн заявляють про прагнення побудувати правову, демократичну державу, одним з основних принципів якої повинно стати безперечне дотримання прав та свобод людини.

Серед джерел правового регулювання прав і свобод базову роль відіграють міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться у загальних принципах Статуту ООН, який набув чинності 24 жовтня 1945 р., у програмних положеннях Загальної декларації прав людини, у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, у конвенційних стандартах Міжнародної організації праці. Другу групу джерел регулювання прав складають норми, які містяться в регіональних угодах (наприклад, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та інші). У кожної державі права людини закріплюються насамперед у конституції чи у спеціально присвяченій їм декларації. Україна у своїй Конституції проголосила права людини пріоритетними і найбільш значимими, підтвердила прагнення дотримуватися міжнародних стандартів у цій галузі.

Якщо у процесі правозастосування виникає проблема тлумачення норми, пов’язана з невизначеністю повинен вибиратися той варіант тлумачення норми, який найбільше відповідає змісту норм, що володіють верховенством, тобто Конституції.

Сьогодні у світі глобальних економічних проблем обсяг прав і свобод людини визначається не тільки конкретними особливостями тієї чи іншої держави, а й розвитком міжнародного співтовариства у цілому, його потребами. Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини перестали бути лише внутрішньою справою держави, виникла і поширюється ідея створення нового міжнародного порядку. Серед його характеристик виділяють розширення верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішнього законодавства з питань прав людини.

Однією з форм реалізації завдань з адаптації законодавства є співпраця України з міжнародними організаціями, ефективне двостороннє співро­бітництво тощо. Дотримання наведеної вимоги є визначальною умовою використання методу захисту прав та свобод – подання та прийняття скарги до розгляду Європейським судом з прав людини. У одному з перших рішень Європейський суд зазначив, що система захисту прав людини, є допоміжною. І за встановленим нею процесуальним правилом особа може подати скаргу до Ради Європи лише після того, як використає всі доступні внутрішні державні засоби правового захисту.

У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги щодо порушення прав і свобод людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

Отже, повертаючись до України, слід сказати, що вона з моменту проголошення незалежності стала складовою міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе зобов’язання, зокрема у рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і ефективною у світі.

 

Література:

1.     Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України: Мат. наук.-практич. Конф. 12 березня 2004 р., м.Київ / За ред. О.Ф.Штанька, Н.Б.Болотіної. – К., 2003.

2.     Конституційне право України: Підруч. для студ. Вищих навч. Зал. / Ю.М.Тодика, В.С.Журавський. – К.,2002.