Секція
7. Реформування законодавства України до стандартів Євросоюзу
Деркаченко Ю.В.
Аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України
Імплементація принципів і норм
міжнародного права щодо усиновлення в національне законодавство України
Процес гармонізації національного
(внутрішнього) права з міжнародним правом досяг найбільш відчутних результатів
у міжнародному приватному праві. Будучи частиною внутрішнього права держави,
воно за своєю природою екстравертне, оскільки регулює відносини, що виходять за
межі однієї держави, тобто відносини міжнародні. Щоб норми, які містяться в
міжнародних договорах, юридично були здатні регулювати відносини між
національно-правовими суб'єктами, їм має бути надана юридична сила норм
національного права.
На жаль, проблематика пов’язана з імплементацією принципів і норм
міжнародного права в національне законодавство, не знаходить широкого
висвітлення. Окремі аспекти цієї проблематики були предметом дослідження
І.І.Лукашука, А.С.Гавердовського, С.Ю.Марочкіна, В.Я.Суворової, О. С. Лисенкової.
Для реалізації міжнародних стандартів з усиновлення велике значення мають
національні засоби імплементації норм, які закріплені в Гаазькій Конвенції про
захист та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (далі - Гаазька
Конвенція). Саме з допомогою внутрішньодержавного права держави–учасниці
конвенції забезпечують проведення у життя своїх міжнародно-правових
зобов'язань. Загального визнання отримала позиція, що реалізація норм
міжнародного права відбувається шляхом застосування міжнародних і національних
засобів. Ці засоби тісно пов'язані одне з одним тому, що держава забезпечує їх
виконання. Крім того, проведення у життя міжнародно-правових норм про
забезпечення процесу усиновлення неможливе без внутрішньодержавних норм [1, c.262].
Проведення у життя прав дитини як складової міжнародного усиновлення
вимагає прийняття державою національних норм для забезпечення їх реалізації
саме у межах країни, де дитина перебуває і де реалізуються інтереси дитини.
Такий підхід до національних засобів імплементації, на нашу думку, є
правильним. Норми міжнародного права передбачають права і обов'язки для держав.
Для того, щоб реалізувати ці правила поведінки держави відповідно до характеру
нормативного припису приймають належні дії. Норми заборонного характеру
здійснюються шляхом дотримання суб'єктами міжнародного права заборони. Вони
утримуються від дій, які заборонені нормами міжнародного права. Норми
зобов'язального характеру здійснюються шляхом виконання зобов’язань суб’єктами
міжнародного права. Вони проводять активні дії із проведення у життя
зобов’язань, передбачених у нормах міжнародного права. Щодо норм дозвільного
характеру, то суб’єкти міжнародного права здійснюють їх шляхом використання
можливостей, які передбачені в цих правилах поведінки. Проте в усіх випадках
для повної реалізації норм міжнародного права потрібно правове і організаційне
забезпечення. Для реалізації приписів норми міжнародного права держава приймає
національні норми щодо включення цих приписів у внутрішньодержавне право,
контролює їх реалізацією і здійснює правозастосування .
Ще однією важливою обставиною у проведенні національних засобів
імплементації норм міжнародного права виступає порядок визначення шляхів
реалізації міжнародних прав і обов'язків у внутрішньодержавному праві. Практика
держав виходить з того, що самі суб'єкти міжнародного права визначають шляхи
реалізації своїх зобов’язань. Враховуючи принцип суверенної рівності,
визначення національних засобів імплементації норм міжнародного права входить
до внутрішньої компетенції держав, якщо інше не передбачено в міжнародному
договорі. Саме такий механізм національної імплементації передбачає Гаазька
Конвенція. Багато положень Гаазької Конвенції знаходять віддзеркалення в
українському законодавстві. Ряд аналогічних правил було властиве вітчизняному
сімейному праву ще до ухвалення нового Сімейного кодексу, деякі були введені в
нього згодом шляхом ухвалення внутрішньодержавних актів .
Правовий аналіз норм Гаазької Конвенції, порівняно з внутрішнім українським
законодавством, знайшов істотні відмінності між ними. Сімейне законодавство
України встановлює принцип безумовної пріоритетності права усиновлення в країні
походження дитини і водночас винятковість інституту міжнародного усиновлення.
Проте Гаазька Конвенція встановлює рівні права іноземців і громадян країни
походження усиновленого. На це звертає увагу Г.Дроздова, вказуючи, що єдиною
умовою міжнародного усиновлення є попереднє вивчення можливостей
внутрішньодержавного усиновлення [2, с.50]. Проте наявність цих можливостей не
виключає передачі дитини за кордон. Надалі Конвенція встановлює остаточний
характер згоди всіх зацікавлених осіб так, що вони не можуть бути надалі
відкликані, а ось від приймаючої сторони такої „остаточної” згоди не потрібно і
навіть передбачається можливість випробувального терміну (ст. 20 Конвенції від
29 травня 1993 року) .
Подвійне тлумачення може призвести не до захисту дитини, а може бути
використано усиновителями, яким дитина не „підійшла” або стала тягарем.
Дуже важливо знати, що держава яка відправляє позбавлена можливості оцінити
претендентів, оскільки допускається усиновлення, коли держава, яка приймає
встановлює ряд обставин, зазначених у ст. 5 Гаазькій Конвенції. Крім того,
сторона, що приймає вільна визнати усиновлення або повернути дитину назад, а
віддаючи – автоматично визнає усиновлення (гл. 5 Гаазької Конвенції) [3,
p.260-261].
Таким чином, Гаазька Конвенція встановлює пільговий режим міжнародного
усиновлення. Причин цьому багато. По-перше, в більшості розвинених країн
практично немає дітей у віці до трьох років, яких можна було б усиновити і,
якщо вони є, то такі діти відразу ж при їх виявленні влаштовуються в приймальні
сім'ї або усиновляються всередині країни. Тобто кількість громадян у цих
державах, які хочуть усиновити дітей, більше кількості самих дітей усередині
країни, а в деяких державах усиновлення дітей усередині країни істотно
ускладнене, має безліч умов. По-друге, організація самої процедури здійснюється
за кордоном набагато простіше за рахунок діяльності некомерційних суспільних
агентств, яких в Україні немає, зважаючи на заборону ст. 216 СК на
посередницьку та комерційну діяльність.
Саме посередницька діяльність в Україні викликає запеклі суперечки
політиків і простих громадян. Безперечно, що існують приклади, які негативно
характеризують діяльність органів, що сприяють усиновленню за „гроші”.
Прикладом може бути представника двадцяти міжнародних агентств по усиновленню
Н. Хьюстон, яка організувала в 1997 р. безперебійну „циркуляцію” документів по
інстанціях, але дозволи стали приходити раніше запитів і судді „стукали
молотком” при повній відсутності законних підстав. Були і комічні ситуації,
пов'язані з тим, що Бюро Імміграції і натуралізації Міністерства юстиції США
строго дотримувало наші закони, і американці, які усиновили дітей до закінчення
законного терміну, вимушені чекати його закінчення у посольстві. Значні
порушення закону мають місце тоді, коли величезна кількість справ навалюється
на судову систему і їх просто фізично неможливо розглянути в реальних процесах
[4, с.5].
Інша, спірна сторона діяльності іноземних агентств в Україні — це
комерціалізація процесу. Це питання є дискусійним вже тому, що Гаазька
Конвенція в різних розділах говорить як про можливість, так і про заборону
отримання платежів на різних стадіях процесу усиновлення. Так, Центральному
органу вказано на необхідність вживання заходів „для запобігання наживі на
усиновленні у фінансовій і іншій формі...” (ст. 8 Гаазької Конвенції ). Забороняється
оплата згоди на усиновлення (пп. 3 п. „с” ст. 4 Гаазької Конвенції ). Крім
того, заборона спілкування кандидатів в усиновителі з біологічними батькам
також повинно запобігати платність передачі дитини, а просто — його продаж.
І нарешті, агентства по усиновленню — це некомерційні організації, а, отже
вони не можуть мати за основну мету своєї діяльності витягання прибутку. Проте
українське законодавство мало б дозволити їм здійснювати підприємницьку
діяльність лише постільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких
вони створені, і відповідну цим цілям. В Гаазькій Конвенції визначено „неналежні
фінансові вигоди”, при цьому не розкривається їх сутність, а також дозволено
оплату необхідних витрат, зокрема винагороду за професійні послуги осіб, що
брали участь в організації усиновлення. Одержувана цими особами винагорода, з
погляду здорового глузду, не повинна бути невиправдано високою. Нині активно
вивчається ідея про „соціально відповідальний бізнес” [5, p.218] .
Дорожнеча процедури пояснюється просто. Агентства працюють „на повному
господарському розрахунку” та існують на засоби кандидатів в усиновителі.
Сама проблема оплати усиновлення багатобічна. На думку політиків, платність
послуг – це торгівля дітьми на державному рівні [6, с.15]. Проте варто взяти до
уваги положення Гаазької Конвенції про можливість відшкодування витрат,
пов'язаних з усиновленням. Навряд чи можна вважати аморальним відшкодування цих
витрат, та і практика, хоча і незаконна, говорить, що це правило з боку
іноземців не зустріне заперечень. З'явиться ще одне, централізоване і
контролююче державою джерело фінансування дитячих будинків, інтернатів і інших
подібних установ. Тим більше, що йдеться про оплату окремих процесуальних дій,
але не про оплату усиновлення, тобто передачі дитини як такої.
Конвенція про права дитини ратифікована Верховною Радою України і набула
чинності для України 27 вересня 1991 р. Міжнародні зобов’язання нашої країни –
це свідчення того, що Україна гарантує свободу і гідність своїх дітей, створює
умови їх всебічного розвитку.
Країни, що підписали цю Конвенцію, проголосили себе гарантами захисту прав
усіх представників людства, визначили умови захисту неповнолітніх, виходячи з
права на сім’ю, яка є основою суспільства й природним середовищем для зростання.
Пріоритетним було визначено право на благополуччя і гармонічний розвиток
особистості дітей, що дозволить їм навчитися жити в суспільстві в дусі миру,
гідності, толерантності, свободи, рівноправності і солідарності.
А.С.Гавердовський у своєму дослідженні засобів імплементації норм
міжнародного права, виходячи з досліджень Д.Б.Левіна, І.І.Тункіна, зробив
обґрунтований висновок, що кожна держава сама визначає шляхи національної
імплементації норм міжнародного права. А в основі цього лежить особливість міжнародного
права, в якому суб'єкти мають державний суверенітет і самі створюють норми
міжнародного права та самі їх виконують [7, p.140].
З цієї особливості випливає і те, що в нормі міжнародного права може бути
передбачено зобов'язання держави-сторони угоди прийняти необхідний закон для
національної імплементації міжнародно-правових норм, внести відповідні зміни до
національного законодавства, чи прийняти особливі заходи шляхом створення
спеціальних внутрішньодержавних органів чи служб для забезпечення виконання
цього договору. Цю особливість реалізації норм міжнародного права підкреслює
І.І.Лукашук. Він відзначає загальне визнання положення, що міжнародне право
покладає на державу зобов’язання виконати його норму, а порядок реалізації
міжнародних правил поведінки у середині країни визначається національним
правом, якщо інше не обумовлено в міжнародному договорі. Більше того, як
правильно вважає І.І.Лукашук, рівень взаємодії національного права з
міжнародним правом визначає ступінь розвитку внутрішньодержавного права [8,
c.58-59].
Тому, на нашу думку, ці зобов'язання належать до національних заходів
імплементації. Наведена точка зору співпадає з позицією С.Ю.Марочкіна і
В.Я.Суворової, які також вважають, що розробка і здійснення на основі
міжнародних угод заходів у галузі міжнародного співробітництва належить до
внутрішньодержавних засобів імплементації [9, с.131-134].
Таким чином, щодо здійснення в Україні положень Гаазької Конвенції, слід
виділити такі засоби національної імплементації міжнародних стандартів з
усиновлення:
1) приведення у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями
національного законодавства;
2) проведення політики держави відповідно з її міжнародно-правовими
зобов'язаннями;
3) приведення у відповідність судової і адміністративної практики згідно з
міжнародно-правовими зобов'язаннями;
4) створення необхідних державних органів для контролю за здійсненням
міжнародно-правових зобов'язань, позасудового розгляду скарг на порушення
процесу міжнародного усиновлення і здійснення процедур припинення і покарання
насильства проти дітей, а також для фізичної і психічної реабілітації жертв
брутальних порушень прав дитини;
5) розповсюдження знань про зміст міжнародних стандартів з усиновлення.
Посилання
1.
Лисенкова О. С. До питання про співвідношення міжнародного права і
національного законодавства України // Законодавство України та міжнародне
право (проблеми гармонізації): Зб. наук. пр. – К.: Ін-т законодавства Верховної
Ради України, 1998. – Вип. 4. – С. 262.
2.
Дроздова Г. Конвенция конвенции – враг?
// Человек и закон. – 1994. – №11. – С. 49-53.
3.
Meyer-Fabre N.
4.
Митрофанов С. Российско-американская
трагедия // Независимая газета. – 1999. – № 19. – С. 5.
5.
Duncan, W. The Hague Convention on the
protection of children and co-operation in respect of intercountry adoption
1993 // Intercountry adoptions. – P. 217-227 Dordrecht etc., 1995.
6.
Чанцев Л. Об усыновлении внутри и вне
России. // Семья и школа. -1997. – № 3. – С. 12-15.
7.
Гавердовский А.С. Имплементация норм
международного права. -К., 1980. – С. 140.
8.
Лукашук И.И. Международное право.
Особенная часть. – М., 1996. – С. 159.
9.
Марочкин С. Ю., Суворова В.Я. Реализация
норм международного права //
Международное право (под ред. Г.В.Игнатенко). – М., 1995. – С. 131-134.
Деркаченко Ю.В.