На сучасному етапі дослідження
літературної ситуації в українській літературі початку ХХ ст. особливу увагу
слід звернути на аналіз взаємин між неокласиками, лідером яких був М.К. Зеров
та різними літературними угрупуваннями, зокрема ВАПЛІТЕ.
Революція в своєму літературному
і комуністичному аспекті мала великий вплив на літературу України. На думку
Миколи Зерова в той час в літературі України під впливом Росії і Заходу мало
місце “двовладдя” неореалізму та неоромантизму [3;20]. Щодо неокласиків, то вони ніколи не були формально
організованою групою. Зеров, який був у 1918 році редактором журналу “Книгар” і
потім став професором літератури, підкреслював, що “ми повинні протестувати
проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших
літературних відносинах... Притаманність до гуртка як критерій істини – проти
такого критерію істини у всякому разі ми повинні протестувати” [8;22].
Велика кількість літературних
гуртків, груп та організацій була викликана тогочасною культурною політикою
партії. Українська інтелігенція прагнула до національного самовизначення.
Більшовики ж розуміли важливість доктрини й теорії для того щоб навіть не
допустити думки про будь-які спроби здобуття незалежності, навіть літературної.
В Україні, як і в Росії мала місце заангажованість літератури. Радвлада
сприймала літературу і мистецтво як засіб пропаганди серед мас. Було кинуто
гасло про “масовізм” в літературі. Ленін твердив у 1920 році, що “мистецтво
належить народові. Його коріння повинні сягати робочих мас. Воно мусить бути
зрозуміле масам... Воно мусить висловлювати і підносити думки і мрії мас...” [12;17]
Деяку прихильність і толерантність до політики радвлади української
інтелігенції викликав декрет про “українізацію” України, який став законом у
1924 році. Українська інтелігенція, хоч обережно, привітала “українізацію” і
вірила, що вона принесе практичну користь. Пролетарські письменники в таких
літературних організаціях, як “Гарт” та ”Плуг” закликали до “масовізму” і
віддавали перше місце членам комуністичної партії, комсомольцям і робітникам від
верстату без огляду на їхню мистецьку кваліфікацію. Всі намагались дійти до
справжньої марксистської теорії, до дійсно пролетарської літератури. Вже саме
зосередження лише на теорії і організації прикривало вбогість самої
літературної творчості. Зеров писав про це так: “Дуже мало літературної освіти,
а через те і вміння вчитися на літературних зразках, випробовувати різні стилі,
уміння емансипуватися від впливу художньої індивідуальності сильнійшого
майстра, різьбити з себе оригінальну літературну постать” [4;40].
Однією з найважливіших
літературних організацій України 20их років була ВАПЛІТЕ (Вільна академія
пролетарської літератури), яку було засновано в листопаді 1925 року. Серед її
членів були такі видатні українські письменники: Бажан, Хвильовий, Куліш,
Сосюра, Панч та ін. Платформа ваплітян була елітарною і не погоджувалася з
партійним закликом “культура в маси”. Головною метою нової організації стало
осягнення якості, а не кількості, та піднесення культурного рівня України: “...
Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й відповідальність. Ми ще
юнаки в розумінню знання, ми навіть в деякій мірі невігласи... Тож берімося за
все це. Вчімся, вчімся і вчімся...” [2;9]. Це повністю перекликалося з думками Миколи Зерова, який був свідомий
відсталості української поезії. “Ні для кого не секрет, - писав він, - що наші
поети, за кількома нечисленними винятками, дуже мало вчаться і дуже мало
працюють над технікою слова.” [5;146].
Однією з найбільш яскравих
постатей тогочасної української літератури був керівник ВАПЛІТЕ Микола
Хвильовий. У 1925 і 1926 рр. твори Хвильового мали майже революційний характер,
і вони спричинили дебати, так звану “літературну дискусію”, та спровокували
комуністичну партію до різкого їх засудження. Свою програму Хвильовий виклав у
“Думках проти течії”: “Організаційна і громадська робота письменника лежить,
перш за все, в його творах по-друге – в профспілці, по-третє – у живому
спілкуванні з масами. ... Словом, однині наше одне із чергових гасел не “дайош
кількість – хто більше”, а ”дайош якість”. Треба відтворити знищений художній
критерій” [10;70-76].
Прагнення до збільшення художньої
вартості літератури привернули увагу “неокласиків” до ВАПЛІТЕ, хоча в той час
ідеологія “неокласиків” вважалася “дрібнобуржуазною”. “Вапліте, зошит перший”
вмістив дві статті, присвячені “неокласикам”. Одна з них колишнього футуриста
Олекси Слісаренка, була своїм змістом неприхильна до “неокласиків” [9;19]. Автором другої статті був Досвітній,
і в ній йшлося про те, що “неокласицизм не можна розглядати як “нашого ворога” [2;9].
Щодо Зерова і “неокласиків”, то
одним з основних чинників, що привернули їх увагу до ВАПЛІТЕ була орієнтація на
культурні здобутки Європи, навіть не тогочасної, а Європи Гете, Дарвіна,
Байрона, Ньютона, Маркса і т.д. Але на думку Зерова статті Хвильового не досить
чітко формулювали чого саме хоче він від тогочасного української літератури,
він просто протиставляє слово “Європа” слову “Просвіта”. І це дало привід для
літературної дискусії.
Не дивлячись на деякі протиріччя,
Зеров в цілому підтримував твердження Хвильового. Він підтримував поради
Хвильового молодим поетам ховати свої твори, поки не напишуть чогось дійсно
цінного і талановитого. Зеров, як і Хвильовий не прагнув сліпо наслідувати
Європу, він писав, що перебороти Європу ми можемо тільки опанувавши її
здобутки. І інтерес українських літераторів має полягати в тім, щоб іти в чолі,
а не в “хвості”, припадати до джерел, а не брати від передатчиків, розглядатися
в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу. А це вимагає праці і щирості в
навчанні.
Літературні теорії Хвильового і
Зерова мали багато спільного, але це лише на перший погляд. Основною
відмінністю в їх поглядах було те що Зеров та інші “неокласики” стояли осторонь
будь-яких політичних відносин. Їхнім життям була література. Вони вважали, що
для розвитку літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду
всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта
систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої української традиції і
переоцінка нашого літературного надбання. 3. Мистецька вибагливість, підвищення
технічних вимог до початкуючих письменників [7;580]. Хвильовий був настроєний
більш радикально. На його думку, мусить розвиватися незалежно від російських
впливів. Хвильовий не вірив в “українізацію”. Він писав, що український
культурник “здібний тільки повторювати зади, мавпувати...” [10]
Хоча доба
розквіту української радянської літератури, була короткою, вона надзвичайно
важлива в історії цієї літератури. І ми бачимо, що “неокласики” відіграли в ній
важливу роль. Гасло “до джерел”, “національна культура” знайшли відгук в серцях
української інтелігенції того часу.
Література
1.
Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. Літературознавчий
словник-довідник – К.: ВЦ “Академія”, 1997.
2.
Досвітній О. До розвитку письменницьких сил // Вапліте, зошит перший. – Харків,
1926.
3.
Зеров М. Нове українське письменство. – К.: Слово, 1924.
4.
Зеров Микола До джерел. – К.: Слово, 1926.
5. Зеров Микола. Камена // Український засів. – 1943. -№4
6. Зеров Микола Європа –
Просвіта – Освіта - Лікнеп // Зеров М.К. Твори. - Т.2. –К.: Дніпро, 1990.
7. Зеров Микола Євразійський
ренесанс і пошехійські сосни // Зеров М.К. Твори. - Т.2. –К.: Дніпро, 1990.
8. Клен Юрій. Спогади про
неоклясиків. – Мюнхен: Українська видавнича спілка, 1947.
9. Слісаренко О. В боротьбі
за пролетарську естетику // Вапліте,
зошит перший. – Харків, 1926.
10. Хвильовий М. Апологети
писаризму // Культура і побут. – 1926.
– 28 березня.
11. Хвильовий М. Думки проти
течії // Культура і побут. – 1926.
– 29 листопада.
12. Zetkin K. Erinnerungen an
Lenin. – Berlin: Dietz Verlag, 1957.