Доктор юридичних наук, доктор філософії, професор А.Г. Михайловська (КПНУ,

м. Київ)

РЕЦЕНЗІЯ

НА НАУКОВУ МОНОГРАФІЮ ЗДОБУВАЧА НАУКОВОГО СТУПЕНЯ КАНДИДАТА ЮРИДИЧНИХ НАУК ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ І.В. ДМИТРІЄНКА «THE UKRAINIAN LEGAL CULTURE: THE THEORY AND PRACTICE (ON THE EXAMPLE OF ISTORIKO-LEGAL RESEARCH UKRAINIAN LEGAL CULTURE THE POLSKO-LITHUANIAN HISTORICAL FORMATION AND DEVELOPMENT OF UKRAINE» (УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА КУЛЬТУРА: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА (НА ПРИКЛАДІ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ)¹

Наукова монографія презентує собою одне з перших в історії сучасної української правової науки актуальне дослідження важких проблем перехідної трансформації української правової культури в контексті її джерел, історико-правового і конституційно-правового, а також теоретико-практичного становлення. Цікавим є той факт, що у змісті дослідження справедливо наголошується на прямому зв’язку зазначеної проблематиці з визначенням сучасних вимог до правовиховної роботи.

Справедливо акцентуючи увагу на проблемах розуміння тієї соціально-правової реальності в різних галузях правових відносин перехідної трансформації України, що має нетрадиційну розвиткову спрямованість, дослідниця намагається віднайти такі зрозумілі константи, які спроможні допомогти істинно ідентифікувати саме ті умови, котрі достатньою мірою сприяють правильній ідентифікації української правової культури та правової свідомості зокрема. Останні можуть сприйматися як завдання посттоталітарного права, які ідентифікують правовиховні та нормотворчі завдання у галузі формування нових напрямків перспективізації нового, відродженого українського права. У зв’язку з цим наукова монографія актуально підкреслює ті проблеми, що методологічно висвітлюють важливі моменті сучасного руху різногалузевого та різноджерельного українського права за тими новими напрямками дослідження актуальних аспектів правової свідомості як нових підходів актуального нормотворення, що водночас визначають нові напрямки модифікаційного розвитку актальних правовідносин. Цікавим є визначений зв’язок між різними активними концептами та методами правової культури та правової свідомості у аспекті її наявного та цільового правового стану, що надає можливість логічно відслідкувати не тільки проблеми, але й перспективи розвитку сучасного українського права, української правової культури та правосвідомості. Визначена, фактично, найголовніша основа високого та найвищого циклів соціальної активності правової української свідомості та культура у аспекті різноджерельного і різноаспектного їх визначення, верифікації та вивчення. правової культури попередників. Реалізація у роботі заснованих на діалектичному методі вимог системного підходу, розгляд об'єкта дослідження як системи дозволяють характеризувати правову культуру як системну якість правової дійсності, що ідентифікує рівень її розвитку як процесуальний розвиток правосвідомості, яка має початковими кризові цикли соціальної активності, та які згодом функціонально трансформуються у некризові [15, с. 17-35].

Складна структуро-система правової культури, маса тривало нерозв’язаних завдань з теоретико-практичного формування справжньої правової культури, викликають, перш за все, гостру потребу новітнього аналізу та визначення як старих, так й нових підходів, які склались у вітчизняному правознавстві щодо вивчення української правової культури. Загальним для всіх підходів щодо вивчення правової культури є те, що феномен правової культури, як правило, відноситься до ідеологічних, надбудовних явищ, регулятивно залежить від соціально-економічної основи суспільства, ідентифікує у державно-зорганізованому суспільстві матеріальні потреби та интереси владної еліти (соціальної групи, прошарку) в контексті традиційних економіко-правових тенденцій та уявлень українського звичаєвого права, та тому в будь-якій дефініції правової культури в першу чергу повинна знайти своє відбиття дана сутнісна ознака. Так, за проведеними авторкою дослідженнями, в основному, вітчизняних і російських дослідників, першим, що довго домінував (та певною мірою домінує) у суспільних науках, підходом є інтерпретація правової культури як усього того, що створено правознавцями у контексті теоретико-приктичної спадкоємності її дслідження, юристами, на відміну від того, що дано природою (В. П. Сальников). Другий найпоширеніший підхід полягає у розподілі предметної сторони правової культури, що розглядається як сукупність всіх матеріальних і духовних правових цінностей, сформованих і розвинених людством у ході його правової історії За ідеями В. Д. Шишкіна, що дотримується ціннісного підходу, правова культура визначається як комплекс правових цінностей, іманентних першій фазі комуністичної суспільно-економічної формації, автор конкретизує перелік цих цінностей. Справедливо у монографії визначено, що зазначені підходи не сприяють сутнісному акцентуванню уваги на дуже важливому для юриспруденції аспекті правового життя суспільства - наявності правопорушень і боротьби з ними. Із ціннісним визначенням правової культури буде дуже важко погодити принаймні той факт, що деякі порушення виникають із існуючих у суспільстві чинних правовідносин. У юридичній літературі ціннісно-предметний підхід до визначення правової культури зустрічається в роботах А. Ф. Граніна, В. М. Чхиквадзе, Л. С. Явича та інших авторів. Третій підхід - діяльнісний - становлять визначення правової культури, у яких акцентується увага на будь-якій одній стороні або характеристиці людської діяльності. Усередині нього виділяються різні варіанти. За одним з ним, правову культуру розуміють, наприклад, як синонім творчої діяльності. Стосовно правової галузі може бути визнана культурно-правовою, головним чином, правотворча діяльність, коли із правової культури випадають інші за професійною ознакою, причому не менш важливі, види юридичної діяльності. За даного випадку, мабуть, перебільшена наявність творчого моменту, наприклад, у правореалізаційній діяльності. За іншим варіантом правова культура в принципі уявляється (що й доводиться, наприклад, у роботах Ю. І. Агєєва, В. В. Эглітіса як творчий аспект правової жизнедеятельності суспільства, хоча аналіз останньої за такого випадку буде, вочевидь, не зовсім повним. За третім варіантом у правову культуру з погляду на те, що право регулює найширший спектр людських відносин, багато які з яких мають "буденний" характер, не буде вміщуватись правокультурна діяльність громадян з підвищення правоосвітнього рівня. Один з варіантів діяльнісного підходу у філософсько-правовій літературе називають "технологічним". Правова культура тут розуміється як духовно-правовий феномен, що історично змінюється та процесуально реалізується історично як конкретна сукупність тих прийомів, процедур, норм, які характеризують рівень та пріоритетну нормативно-правову спрямованість будь-якої діяльності, у першу чергу інноваційної діяльності, у контексті традицій українського звичаєвого права, верифікаційно ідентифікованого у процесуальному змісті української звичаєвої правосвідомості та культури. За нашими ідеями правова культура функціонально реалізується як правосвідомість, функціонально та дієво існує у суспільстві тоді, коли остання не має кризового циклу соціальної активності, тобто коли дієво функціонує спадкоємність традиційного українського звичаєвого права та правосвідомості. Це дуже важлива характеристика правової культури, оскільки увага дослідника спрямована на вивчення способу людської діяльності, що нормативно легалізує якісний рівень розвитку суспільства та особистості. У юридичній літературі дану концепцію досить послідовно й плідно розробляє А. Л. Лікас, який розглядає культуру як засіб правової діяльності, як свого роду інструментальну технологію (прийоми, способи, процедури) правової діяльнсті. Треба підкреслити, що рівень правового розвитку особистості, стан суспільної правової свідомості, без яких не є можливим говорити про правову культуру суспільства, навряд чи вдасться схарактеризувати досить повно за допомогою одних тільки способів правової діяльності. Як видно, це був би погляд на багатогранне за змістом явище правової культури через украй вузьке "оглядове вікно" без вразування економічної, інвестиційної діяльності зокрема тощо.. Ціннісно-правові орієнтації особистості, рівень знання права, правові установки, правопсихологічний клімат колективу, суспільно-правова думка – ось неповний перелік соціально-психологічних феноменов, які залишаються поза полем зору, якщо не виходити за рамки даного підходу. У той же час без всебічного аналізу людської діяльності важко просунутися вперед у розробці поняття правової культури. Дійсно, у юридичній літературі цей підхід простежується у роботах Є. В. Аграновської, Е. А. Зорченко, С. Н. Кожевнікової та інших авторів. Четвертий підхід зорієнтований на виділення в правовій культурі її суб'єктивних елементів; відзначається також момент їхньої об'єктивації в тих або інших продуктах людської життєдіяльності. За ідеями Д. І. Чєснокова правову культуру можна уявляти як історично зумовлену сукупність правових навичок, знань, ідей і почуттів, а також їхнє закріплення иа артефактову матеріалізацію в різного роду суспільних явищах. Винятково до інтелектуального аспекту штучного середовища, створеного людиною в русі його соціального життя, можна зводити правову культуру за ідеями Абраама Моля. У юридичній літературі перші визначення правової культури, таким чином, були зорієнтовані саме на суб'єктивні, інтелектуальні елементи - рівень знання та розуміння (С. С. Алексєєв, Є. А. Лукашова, Р. К. Русінов та ін.).

У цю же групу визначень входить і характеристика правової культури як "ідейно-правового стану суспільства" (С. С. Алексєєв, Є. А. Лукашова). Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури та правової свідомості (як тільки перша розглядається як одна з форм суспільної свідомості). Ми згодні з тим, що таке положения навряд чи можна визнати плідним, оскільки правова культура уявляється тут украй вузько, у результаті чого із двох понять - "правова свідомість" й "правова культура", - що позначають, по суті справи, ті самі ж явища, останнє поняття стає зайвим. Правова свідомість лише одне з безлічі складових правової надбудови, та тому, вимірюючи її правокультурный рівень, недостатньо обмежуватися аналізом одного її елемента. Наукова монографія підготовлена згідно держстандартним вимогам щодо її оформлення.

Думаю, наукова монографія цікава як для юристів, так й для інших фахівців, змушує серйозно замислитись над тими проблемами, що спроможні окреслити найважливіші завдання сучасної правової науки, філософії права та теорії управління.

-----------------------------

¹ DMITRIENKO I.V. THE UKRAINIAN LEGAL CULTURE: THE THEORY AND PRACTICE (ON THE EXAMPLE OF ISTORIKO-LEGAL RESEARCH UKRAINIAN LEGAL CULTURE THE POLSKO-LITHUANIAN HISTORICAL FORMATION AND DEVELOPMENT OF UKRAINE) // Передовые научные разработки- 2011, 27 августа - 05 сентября 2011 г., Чехия, Міжнародна науково-практична інтернет-конференція ООО «Руснаучкнига» (м. Бєлгород, Росія), Міжнародна академія наук екології та безпеки життєдіяльності (м. Нью-Йорк-Берлін-Москва-Пекін-Токіо), видавництво «Наука та освіта» (м. Дніпропетровськ, Україна), Університета мислі (мм. Харків-Київ, Україна), Publishing House “Education and Science” s.r.o. (Чехія, м. Прага), ТОО «Уралнаучкнига» (м. Уральск, Казахстан), ООД «Бял ГРАД-БГ» (м. Софія, Болгарія), ООО «Научный вестник» (м. Гомель, Беларусь), Sp. z o.o. “Nauka і studia” (Przemysl, Poland), 27.08-05.09.2011 г.), Publishing house Education and Science s.r.o, SCO: 27156877, Frydlanska 15/1314, Praha 8, MS v Praze, oddil C, vlozka, 100614). – Режим доступу: http // www.rusnauka.com